Слава ЗСУ!

Це враження загострилося ще дужче, коли він підійшов до крісла і чоловічий дух з новою силою перехопив мій подих до спазматичної нудоти. Теж нормальна річ для жін ки із симптомами вагітности, кітна кицька — і та готова перегризти горлянку чи відкусити яйця настирливому котярі, але мені лізли в голову лише маніякальні думки. І коли цей колишній майор, цей спецназівець російської армії, котрий випускав кишки із людей у гарячих точках Кавказу, став підстеляти під мою холодну срачину білий, як сніг, рушник, я майже знепритомніла від страху й нудоти.

Але куди вже діватися? Будь який спротив викликає ще більшу аґресію, тож я поклалася на волю Господню — не буде ж він випускати тельбухи з матушки, якій судилося зодягти на його голову патріаршу митру.

— Розтули ширше ніжки, — попросив патріарх київсь кий, владикавказький, карабас барабаський чи, перепро шую гречно, карабахський і грозненський — і схилився низенько, а тим часом його благочестива матушка розче пірила ноги, як остання проблядь, і, зціпивши зуби, з усіх сил заплющила очі.

Спершу всередину мого тіла, як каже снодійний теле ящик, увійшла крижана лжеця, потім, видно, оте щось середнє між ножем і виделкою, бо зробилося боляче, і я застогнала.

— Все, все, — заспокоїв він. — Потерпи ще секунду.

Потім у мене ввійшло щось пружне й гаряче і запрацю вало, як велосипедна помпа, ніби мені вже за останніми технологіями робили аборт методом стиснутого повітря.

Але ні — це було зовсім інше. Це було те, з чого я зрозуміла, що відчуває жінка, яка скліщується із псом — шалено швидкі поштовхи фрикції і крутий сморід звірюки, що пробуджує в тобі первісні тваринні інстинкти, первісну хіть. Щезає будь який страх, і навіть хочеться, щоб тебе ця звірюка трохи погризла.

— Тепер справді все, — сказав він, витираючи мене рушником за всіма правилами гігієни. — Можна зодягатися.

Та поки я підводилася з крісла і в’яло, ніби виходила з наркозу, натягувала на себе єдину зняту одежину, він ще встиг присмоктатися до моїх грудей, які налилися так туго і щемно, що боліли навіть від поцілунків.

— Ну що? — з надією спитала я.

— Та що… — облизуючись, сказав він. — Навіть із сосків уже проступає молозиво.

— То це не затримка? Ти впевнений на всі сто? — я ледь не задихнулася від хвилювання і перейшла до нього на «ти».

Він так опустив голову, що якби на ній була митра, то вона покотилася б мені до ніг.

— На двісті, — мовив приречено, та я була певна, що він насилу стримується, щоб не стрибати на радощах. — І що ж тепер робити?

— Не гарячкуй. Тут ще міркувати і міркувати.

Він знов провів мене у світлицю, і ми сіли на велюрову канапу, призначену для серйозних розмов.

— По перше, ти мусиш бути щасливою, що, нарешті, здатна народжувати, — повчально, ба навіть моралізатор ськи звернувся до мене майбутній патріарх. — Це велика благодать, послана…

— Але ж ти знаєш, знаєш, знаєш! — у розпачі закричала я. — Кому ж, як не тобі, знати, звідки воно взялося.

Його, мабуть, вжалило оте грубувате «воно».

— Ні, — сказав він. — Я не впевнений.

— У чому?

— Бачиш, буває вагітність контактна і безконтактна, — тлумачив колишній майор-спецназівець так, ніби йшлося про карате. — І поки що важко сказати…

— Яка така безконтактна?

— Ну, Йосип не спав же з Марією, — сказав він незво рушно. — А Діва завагітніла.

— Ти хочеш сказати, що ти Йосип, а я Марія?

— Зовсім ні. Бачиш, чого ми з тобою не знаємо, Анас тасіє, — врочисто вимовив він моє ім’я, підкреслюючи, що воно нічим не гірше за Маріїне. — Ні ти, ні я не знаємо запевне, де ти зачала. Чи тоді в церкві, чи… на Лисій горі.