Слава ЗСУ!

— Зате ви в нас нівроку. Бай бай! — фамільярно по прощалася я.

— Ну, який же з мене бабай? — здивувався тупий ще й на вухо Притула. — Хіба я такий страшний? Я ж, як той казав, зовсім по приятельському.

— Хто казав? Хто такий той? — вивела мене з себе його паразитична примовка.

Притула завмер, наче на нього тупнули ногою, а потім майже навшпиньках позадкував од воріт.

Я була, певна річ, несправедлива до цього провінційного простака, але до кого я тоді була справедливою? Сама до себе вже мала відразу, а чоловіків усіх перевішала б на сухій гілляці. І ще не встигла зігнати злість на Притулі, як підвернувся під гарячу руку Іванько. Він приніс мені прямо на гарячій пательні смажених линів, які я так любила, карлик це знав і, щасливий, що впіймав таких тлустих линочків, приго тував їх спеціально для мене.

— Забери! — закричала я, не зносячи запаху смаженої риби. — Винеси її геть, бо ти струїш мене! Іванько злякано поточився з веранди, не розуміючи, яка муха мене вкусила, а я все ще кричала:

— Ти не бачиш, що мене корчить від їдла?

— Корчить? — ще дужче злякався карлик.

— Так, корчить, корчить, корчить! — затіпалась я в істериці.

Лише згодом, коли трохи відійшла під холодним душем, покликала його в дім і сказала:

— Вибач, Іваньку, що я на тебе нагримала. Я не хотіла. — Іванько не сердиться, — зрадів він.

— Я тобі вдячна за линів. Але я, мабуть, чимось струїлася.

— Може, Іванько дістане вам з льоху кислих огірків? — обережно спитав він.

— Ти молодець. Як це я сама не здогадалася.

Він гайнув у ґараж, де від ремонтної ями відгалужу валося ціле підземелля, і приніс трилітрову банку марино ваних огірків.

Сам їх відкрив і, витягуючи довгими звивистими паль цями з розсолу, складав у тарілку.

Я поглинала їх одного за одним, як мавпа банани, а Іванько все підкладав і підкладав.

— Слухай, ти часом ніде не бачив біля нас гнізда одуда? — між іншим спитала я.

— Одуда? Не бачив.

Я вже думала про щось своє, коли почула:

— А знаєте, чому?

— Що? — не зрозуміла я.

— Чому Іванько не бачив одудиного гнізда?

— Чому ж?

— Бо цей хитрюга його не мостить.

— Як то не мостить?

— Бо цей чубатий хитрюга живе у норі щура.

— Щу-ра-а-а?

— Ну, не пацюка-крисюка, а щурика. Хіба як називають отих безхвостих ластівок, що літають у березі? Щуриками.

Ви ж бачили, скільки їхніх нір у кручах? Так той хитрюга чубатий вибрав собі одненьку і живе тамечки. Іванько прислідив.

— Отут біля нас прямо? — перестала я хрумкати.

— А де ж! Якщо хочете, Іванько вам покаже. Хоч зараз.

— Ні, вже майже ніч надворі. Хай взавтра, — сказала я. — А ти не лазив до нього в гніздо? В ту нору?

— Хіба Іванько дурний, щоб лазити у гніздо одуда? Ви ще не знаєте, що то за птаха. Він страшніший за сову! І навіть за кажана, — згадав раптом Іванько ще одну істоту із запаленою кров’ю. — Він вам таке може зробити!

— А що?

— Хату спалити, ось що!

— Як? — не повірила я.

— А так. Принесе жарюка у дзьобі і пустить півня.

Думаєте, чого одуд на півника схожий — жовто пістрявий і з гребінцем? Але це ще не найстрашніше з того, що він може накоїти.

— Цікаво. Іванько гойднувся на стільці, подався вперед і зашепотів мені прямо в лице:

— Він може наслати смерть. І сам себе так налякав, що замість очей світилися тільки два білки — двоє білих одудиних яєць.