Кров кажана | Читання твору

— Я боюся тебе.

— А якщо боїшся, то чухрай з пляжу. Нема чого тут мені мізки засирати. Я тебе бачу наскрізь.

— Ні, ти таки вольтанулася.

— Авжеж, ви тільки цього й ждете. Але не діждетесь!

Вихляй, тобі сказано, поки вітер без сучків! Бо зараз за мість мене тебе вимахає мій пес разом з карликом!

Аніта звелася на рівні, хотіла ще щось сказати, але тільки зіпала круглим риб’ячим ротом. Так і не знайшовши слів, вона швидко пішла до дверей.

Я не зрушила з місця. Слухала, як не своїм голосом завиває Трезор, і тупо дивилася на зіжмакані трусики, що лишилися на кріслі.

Ні, вона не рожева. Я розкусила її відразу. І знаю, чому вона приїжджала. Але в них нічого не вийде. Не діждуться.

Я різко підвелася, підійшла до телефону й набрала номер мобільника, сама того не помічаючи, що знаю його вже напам’ять.

— Мені треба тебе побачити, — сказала я. — Так, негайно.

Г. С. цього разу теж був наче позичений. І не тому, що я не переварювала чоловічого духу. Він був трохи схвильо ваний, навіть розгублений, що зовсім не личило колиш ньому кілеру, нардепові й президентові благодійного фон ду «Дитяче серце». А може, й майбутньому президентові всія України Руси.

Чого варта була одна його фраза!

— Мені не подобається твій вигляд, Настасю.

Так і сказав. Я вже подібне щось чула про себе, але ж то від затурканого провінціала, котрий порпається у викорис таному туалетному папері, а не від чоловіка, який належав до VIP-персон і влучав з пістолета в яблуко, покладене на голову коханої жінки.

— Ні, зовні ти, звичайно, Венера Мілоська, — поспішив він виправити прикру помилку. — Але…

— Не згадуй мені цих мертвих калік! — перебила я.

— Але нерви твої похитнулися.

— Ти що, досі не розумієш, що вони хочуть звести мене зі світу? Я взагалі дивуюся, як мене ще ноги носять.

Він уважно подивився на мої ноги, оголені аж до защібок на панчохах (я сиділа в тому ж шкіряному фотелі) і, здається, теж здивувався: як такі ніженьки можуть когось носити?

— Він блукає вже попід вікнами і вдає упиря, — сказала я. — Гукає мене ночами, вимазує речі кров’ю… Ти не думай, що я вірю в упирів і воскреслих мерців, але ж це ще страшніше! Розумієш, про що я кажу? Що коли людина лишилась жива і таке витворяє, то це устократ жахливіше за всяких упирів і вовкулаків. А потім ще й підсилає свою коханку, щоб та роздивилася, чим я дихаю. На ладан чи на щось інше.

— Я ж тобі пропонував охорону, — сказав він. — Хіба ні? А ти відмовилася.

— А що я скажу слідчому? Що це родичі приїхали на похорон? Чи Пенелопа навела в дім женихів, поки Одіссей мандрує на водах?

Г. С. розсміявся, але, як виявилося, зовсім не з мого солоного жарту.

— Ти думаєш, що охорона — це такі собі гицлі, які ні на крок не відходять від тебе і стовбичать над головою навіть тоді, коли ти пісяєш?

Ні, хотілося зозла сказати йому. Охорона — це карлик із шилом у штанах і кілком по лікоть. Осиковим.

— Та ти моїх людей навіть не побачиш. Оце, скажу я тобі, справжні привиди, куди твоїм упирям! І слідчий твій не побачить, якого я, до речі, також пропонував тобі усунути від справи.

Я уявила, як довкола будинку, під лісом, на річці, біля чорного ока нори блукають голомозі безшиї привиди оранґутанґи, розносячи дух смердючих самців, і мене ледве не вивернуло.

Коли я сказала про це Г. С. — звичайно, не в такому різкому тоні, — він розгубився зовсім. Довго мовчав і, нарешті, вивіз: