Слава ЗСУ!

— Ні, то я сама.

— Погано. Це дуже лиха прикмета, коли розіб’єш дзеркало.

— Чи не забагато в нас поганих прикмет?

— Овва! — раптом вигукнув Іванько. — А це що таке?

— Що там?

За дурною звичкою я вискочила з ванної майже гола, але цього разу, здається, навіть карлик на те не зважив.

Він вражено дивився на мою сукню, що сохла на спинці крісла.

— Дивіться! Це вас не людина хапала за плечі.

— А хто ж?

— Тварюка, ось хто!

Я підійшла ближче й тільки тепер побачила на сукні брудні сліди від лап великого звіра. Напевно, мій ще напівшоковий стан не дозволив мені знепритомніти знову, і я лиш скулилася, як беззахисне щеня, коли почула дикий, нелюдський регіт. Минув якийсь час, поки я зрозуміла, що то залився нервовим сміхом карлик, — таким я його ще не бачила, і здалося, це сам сатана регоче наді мною, трясучи велетенською конячою головою з вирячкуватими біль мами замість очей.

Я вже хотіла було кинутись до коцюби, але сатана враз притих, по дитячому схлипнув й сказав:

— То ж Трезорові лапи, хіба ви не бачите? То ж наш псяюка поклав вам на плечі свої лаписька, а ви так злякалися.

— Він же на прив’язі. Ланцюг не дістає аж туди.

— Та на якому ж прив’язі, як Іванько давно вже спускає його на ніч з ланцюга. От на радощах він і стрибнув на вас.

А коли ви впали, як нежива, тоді й загавкав.

— То, виходить, нікого тут не було?

— Виходить, нікого, — знов засміявся Іванько, але вже не так: він засміявся майже по ангельському, і я теж усміхнулась до нього і вже не могла зупинити цього сміху, він тремтів і розростався в мені дзвінкою кришталевою кулею, ми обоє сміялись до сліз, зазираючи одне одному в очі, аж поки я не відчула, що та кришталева куля розси палася на дрібні скалки, і мене почали душити сльози. Сміх перейшов у плач, я ницьма впала на диван і затряслася в гіркому нестримному риданні. Я не знала, за чим чи за ким я плачу, напевно, то був жаль за всім світом, хоч я повто рювала без жодної думки:

— За що? За що? Іванько кинувся мене втішати, та я сердито відштовх нула його й заголосила ще дужче, і плакала, поки геть вибилася з сил. Отак, скімлячи, як щеня, і заснула, проте ще довго здригалася від схлипувань і судомних зітхань.

То був сон на одне око, бо я добре чула, як Іванько вкривав мене пледом і як, вимкнувши світло, мостився спати на килимку біля каміна. Мене то кидало в холодний піт, то обсипало жаром, тоді я зривала із себе плед, зминала його ногами, і карлик, уловлюючи кожен мій рух, нищеч ком підводився, дбайливо вкутував мене, як дитину, і знов по собачому вмощувався на підлозі.

Але вранці, коли я прокинулася, його вже не було. В домі стояла виснажена, могильна тиша. Вона тисла мені на скроні, очі, лягала на груди, як віко тісної домовини. Я незрушно лежала доти, поки не зрозуміла: ця болісна тиша — моя самота і моє мовчання. Це каяття, яке прагне виходу з того мовчання. І якщо я не висповідаюся, то задихнуся в ньому.

Готуючись до цього таїнства, каже Божий Закон, треба згадати все, в чому ти провинилася перед своїми ближніми, чим згрішила супроти людей і світу, і попросити прощення за скоєне. Я була готова до цього, але не знала, до кого мені йти на сповідь, хто міг бути моїм свідком перед Всевишнім у час покути. Настоятель храму Івана Богослова, вочевидь, на цю роль не підходив, був бо моїм коханцем спокус ником, й одного разу моє щире поривання до сповіді закінчилося новим перелюбством. Можливо, з особливою увагою мене вислухав би старший оперуповноважений відділу карного розшуку Притула, проте великий слідець мав повноваження лише на розкриття гріхів, а не на їх відпущення.