Слава ЗСУ!

Приватна клініка містилася на околиці Києва і нагаду вала швидше розкішну триповерхову віллу, ніж лікарняне приміщення. Щоправда, просторе подвір’я, висаджене туями, схожими на молоденькі кипариси, було обнесене високим суцільним штахетом, однак цей паркан, певна річ, відгороджував не стільки пацієнтів од світу, скільки засту вав цьому до всього цікавому світові тих таки пацієнтів.

Утім, і хворих на цьому подвір’ї не було, лише один жва вий чоловічок хтозна навіщо обмірював складаним метром клумбу, на якій по осінньому палали айстри.

Ми з Г. С. пройшли ґравієвою доріжкою від стоянки машин до білостінного будинку, повитого зеленим плю щем, і піднялися лабрадоровими східцями в прохолодний вестибуль, де в невеличкому декоративному басейні же бонів водограй.

Авжеж, враження було таке, ніби нас тут зустріне сам Зіґмунд Фройд, цей хитрий австріяка, котрий, затуманив ши мізки всьому світові, передумав померти під Лондоном у Гемпстеді і перебрався під Київ, майже в Глеваху. Хоча Г. С. кілька разів повторив мені, що його (а отже, й мого) психоаналітика звуть Леонідом Борисовичем Цуром, і ти, моя люба, гарненько собі це запам’ятай, казав Г. С., адже незручно виходить, коли, приміром, Івана Васильовича називають Василем Івановичем; а Цура — Пеком, — додала я вже сама від себе, і яким же було моє здивування, коли назустріч нам вийшов ставний симпатичний мужчина, як дві краплі води, схожий на Пека, який так любенько прий няв мене в пеклі, — ну, братик близнюк, та й годі. Тільки Пек був майже голий, а на Цурові ідеально сидів світлий костюм — щось середнє між фраком і лікарським халатом.

Він поволі, дуже поволі подав руку Г. С., потім спрокво ла перевів погляд на мене і проспівав лінивим речитативом:

— Дабро пажа а аловать к нам! Как вєлічают такую красівую женщіну?

— Анастасія Михайлівна, — відповів за мене Г. С.

— А тєб’я нікто нє спрашіваєт! — з удаваною суворістю сказав йому Борис Леонідович, чи то б пак, Леонід Бори сович Цур. — Єслі на то пашло, то ти здєсь уже вопщє нє нужєн. Созвонімся. — Він лагідно взяв мене під руку. — Ідьомтє, Анастасія Філіповна, ой, ізвінітє, Анастасія Міхайловна, в кабінєт, а дєпутати пусть своім дєлом зані маюцца. Іді іді, Горя, строй дєржаву, шоб за нєйо абідно нє било, созвонімся. А ми здєсь ужє как нібудь самі…

Він завів мене в невеличкий кабінет, де, окрім голого столу й двох однакових стільців, вважай, не було нічого, посадив майже серед кімнати, ніби боявся підхопити від мене якусь бацилу, а сам сів за столом навпроти й спитав, як у попіл торохнув:

— Ви, конєчно, со Львова?

— Чого це раптом? — Я вже давно не дивувалася цьому обридлому запитанню, але традиційно робила здивоване лице.

— Ну, я всьо такі нємножко псіхолог, — скромно сказав він. — І віжу, шо ви разгаваріваєтє на щирой мовє. Ви всєгда так? Да ви нє волнуйтєсь, мнє нравіцца, когда люді правільно і красіво разгаварівают на мовє.

— Зі мною, пане Цур, всі чоловіки дуже швидко перехо дять на українську, — з погордою сказала я. — Навіть малокан ці, вагабісти, неґри й високопоставлені чиновники пекла.

— Чєво чєво? Пєкла? — викотив він свої і без того лупаті очі, а потім ураз розслабився. — Ах, да, пєкла, я понімаю…

Ну, здєсь нєт нічєво прєдосудітєльного, то єсть, я хотєл сказать, нічєво удівітєльного. С такой красівой женщіной… Єслі пазволітє, я тожє попробую, а когда гдє то ошібусь, ви мєня поправітє, добре?