Слава ЗСУ!

— А що він робить?

— Обмірює клумбу, хіба ви не бачили?

— Для чого?

— Хворий страждає на манію запізнення. Він так скрізь поспішав, що й до нас прибіг ще майже здоровим, бо дуже боявся, що не встигне. Поспіх — взагалі хвороба нашого часу. Я маю на увазі не лише патологічну квапливість лю дей, а й сам час. Люди занесли в нього вірус поспішности, і він тепер спливає з набагато більшою швидкістю, ніж, скажімо, в дев’ятнадцятому сторіччі. Це вже доведено наукою.

— Так, я читала про це.

— Тож Леонід Борисович лікує цього пацієнта колотерапією. Він звелів йому ходити не доріжками, а довкола клумби, по колу, щоб той нарешті зрозумів, що повсякчас ступає у свої сліди і поспішати немає куди. Однак бідолаха і там не вгамовується. Він постійно обмірює клумбу скла даним метром і підраховує, скільки вже пройшов і скільки ще залишилося…

— А що, є якась визначена відстань, скільки йому треба пройти? — здивовано спитала я.

— Кожному з нас відведена певна відстань, — глибоко думно зітхнула Варвара.

— Отут, у клініці?

— В житті, — знов по філософському зітхнула Варвара, і те зітхання було промовистішим за її пояснення.

Коли вона виходила з моєї… палати, здалося, що Вар вара відмірює кроками цю призначену зверху відстань, але відмірює дуже боязко, обережно, хоч могла ступати своїми довгими, як у лошиці, ногами відразу на сажень.

Я теж поволі, майже скрадливо підійшла до вікна, щоб знов виглянути на подвір’я, аж тут з’явився доктор Цур.

— Ну, як тут наша новенька? — спитав він.

Мені не сподобалося слово «новенька», що натякало на моє перебування в стаціонарі. Щоб показати, що я здорова і при добрій пам’яті, навіть попросила в доктора Цура вибачення за свою вчорашню істерику.

— Пусте, — сказав він. — Вродливим жінкам це личить.

Мене більше хвилює ваше недокрів’я. Знімайте піжаму, я вас послухаю.

Я роздяглася до пояса, доктор Цур зняв зі своєї шиї змійку фонендоскопа й уважно вислухав мене зі спини, потім спереду, після чого обхопив одну мою грудь твер дими прохолодними пальцями й боляче притис. Із соска виступила біла крапля.

— Зрозуміло, — сказав він. — Недавно ви зробили запізнілий аборт. Дуже запізнілий, тоді, як плід уже майже дозрів і почало вироблятися материнське молоко. Я не помиляюся?

— Ні, — сказала я.

— Звідси нестача не лише гемоглобіну, але й крови взагалі. Де вам це робили?

— В гінекології, де ж іще.

— Чому так пізно звернулися? Вам що, тринадцять років?

— Спершу хотіла залишити дитину, а потім… переду мала.

— Вибачте за нетактовне запитання, пані Анастасіє, але ж ми з вами домовилися про цілковиту відвертість…

Дитина від вашого чоловіка?

— Так.

— То тепер ви розумієте, що не могли його вбити? Ви ж не могли вбити батька вашої дитини. А навіяли собі казна що. Щоб я цього більше не чув од вас, зрозуміло?

— Могла, — сказала я. — Якщо я вбила свою вже живу дитину, то чоловіка й поготів порішила.

— Добре, порішили й порізали на дрібні шматочки. Але ж він цього заслуговував? — з розумінням посміхнувся до мене доктор Цур. У нього були гарні зуби, щоправда, два крайні вгорі справді трохи загострені, але вони зовсім не псували його білої посмішки.

— Так, заслуговував, — сказала я.

— То й викиньте це з голови. А тепер зніміть штанці і ляжте. Я подивлюся, чи нічого не натворили вам ці ветери нари.

Я роздяглася зовсім й покірно лягла в ліжко.