Слава ЗСУ!

— Хто вбив мого чоловіка? — спитала я.

— А ви не здогадуєтеся?

— Ні.

— Ваш… приятель, Анастасіє Михайлівно, — багато значно сказав Притула.

— У мене немає приятелів.

— А ви подумайте. Може, когось згадаєте.

— У мене немає приятелів, — повторила я.

— Ну, тоді й не знаю, як його назвати. Той, що день у день проповідує: не убий.

— Ви хочете сказати, що Нестора вбив отець Серафим?

— Саме так, Анастасіє Михайлівно. Настоятель храму Івана Богослова. Хіба ви погано його знаєте?

— Ну, знаю, звичайно. Нестор запрошував його висвятити наш дім.

— На свою погибель, — додав Притула. — І, як ви самі радили, я відвідувала церкву в селі Гостра Могила. Але я не можу зрозуміти: навіщо цьому свяще никові було вбивати Нестора?

— Ви не можете зрозуміти мотиву? То я вам скажу.

Любов, Анастасіє Михайлівно, любов! Причому сатанин ська.

— Яка любов?

— До вас, яка ж іще!

— Цікаво.

— Якщо вам цікаво, — знов підкусив мене Притула, — то не будемо гратися в піжмурки й сушити голови над мотивами. Отець Серафим, а в миру Сергій Кириченко, будучи вже під арештом, сам зробив зізнання. Він каже, що вбив Нестора Ярового з ревнощів до його дружини, з якою мав тісні інтимні взаємини, а саме — перелюб. Каже, що готовий був ради неї запродати душу дияволу і не мав ні хвилини спокою, коли її не було поруч, — делікатно говорив про мене Притула в третій особі, ніби йшлося про матушку, яка накивала п’ятами від отця Серафима по дорозі від Таращі до Гострої Могили. — Каже, що ночами ходив попід її вікнами, страждаючи від того, що вона з іншим чоловіком. Але злого наміру, тобто задуму вбивства, не носив у собі, це найшло на нього раптово, як сатанинське обмарення. Тієї ночі він також не мав ні сну, ні спокою, хоча ще вдень зустрічався зі своєю коханою, і поїхав туди, де вона живе. Машину, звичайно, поставив, як завжди, в лісі, а сам приблукав до будинку. Потім окіль вийшов до річки, курив там біля альтанки, а зачувши, як Нестор Яровий з дружиною йдуть до річки, погасив сиґарету, щоб не виказати себе.

Притула тихенько шморгнув маленьким носом валя ночком, наче принюхуючися до чогось, а я подумала: ну от, і тут, звичайно, не обійшлося без недопалка. Класика!

Скільки вже говорено жовано про ці недопалки, ґудзики, а душогуби, ніби змовилися, просто сіють ними на місці злочину. Хвилюються все таки, тому й курять там, де годи лося б потерпіти. Я вже виразніше бачила наш бережок, чітко уявляла цю класичну картинку, як біля альтанки Притула підбирає пінцетом недопалок «кемелу», обережно кладе той речовий доказ у целофановий мішечок, і його розповідь уже не здавалася такою ефемерною.

— А коли жінка, через яку отець Серафим, як той казав, посіяв свій розум, — тут Притула назвав його по церковному, підкреслюючи, що не личить священикові так по мирському закохуватися, — коли ця жінка повернулася до берега сама в човні, то його й геть обмарило. Отець Серафим чув, як перед тим вона кричала в темряві, і йому здалося, що між подружжям виникла якась сварка чи, може, й сутичка. Він навіть подумав, що ревнивий чоловік, дізнавшись про зраду, хоче втопити свою нещасну дру жину. Тієї хвилини отець Серафим готовий був задушити його власними руками, а коли кохана припливла до берега сама, то в голові йому копошилася лише одна думка: чоловік хотів її втопити, а вона якимось дивом вирвалася з його пазурів, виштовхнула його з човна і втекла.

Приголомшений, отець Серафим не знав, що й робити, так і ціпенів у темряві, аж раптом побачив, як із води рачкує якась потвора. Він, звісно, здогадався, хто то був, і не мав ні найменшого сумніву, що зараз ця розлючена почвара наздожене свою дружину й роздере на шматки. Що робити? Майор спецназу міг зупинити кого завгодно голіруч, але рука несамохіть намацала якусь залізяку, і він ударив нею ревнивця по голові. Майор… тобто отець Сера фим каже, що не збирався його вбивати, хотів тільки приглушити, але це, мабуть, єдиний момент, де він бреше, — наголосив Притула. — Бо якби хотів приглушити, то зробив би це руками, а не залізякою. Хіба ні?