Слава ЗСУ!

Зорі миттю знялися вгору, так ніби десять мільйонів сполоханих равликів разом утягли свої ріжки.

І знов заспівали цвіркуни!

Темрява відступала, налякана, приголомшена, люта. Відступала, втративши апетит,- так грубо їй завадили, коли вона саме наготувалася поживитись. А коли темрява відлинула, наче хвиля від берега, з неї зі сміхом виринули троє дітлахів.

- Гей, мамо! Гей, Томе! Ось і ми!

1 одразу запахло Дугласом. То був справді його дух - Дух поту і трави, листя дерев і струмка.

~ Ось я тобі полатаю боки, юначе,- пообіцяла мати. Де й подівся враз увесь її страх. Том знав: вона нікому [361] про це не розкаже, нізащо в світі. Одначе воно назавждй залишиться в її душі, так само, як і в його, Томовій, душі. Пізнього літнього вечора вони йшли додому спати. Том радів, що Дуглас лишився живий. Дуже радів. Бо там, біля яру, була хвилина, коли він уже подумав...

Далеко на оповитій тьмяним місячним світлом околиці, над віадуком і далі, за долиною, промчав поїзді з таким гуркотом і гудінням, наче то якась величезна залізна істота заблукала в лісі й жене напролом. Том ліг у ліжко поряд з Дугласом і аж тремтів, дослухаючись до того гудіння й думаючи про їхнього двоюрідного брата, що жив колись на околиці містечка, там, де тепер мчав поїзд, а потім однієї давньої ночі помер від запалення легень...

Від Дугласа, що лежав поряд, пахло потом. То був чудодійний запах. І Том перестав тремтіти.

- Тільки дві речі я знаю напевне, Дуг,- прошепотів він.

- Які?

- Що вночі страшенно темно, це одне...

- А друге?

- А друге: навіть якщо містер Ауфмен колись збудує оту Машину щастя, з яром вона однаково нічого не вдіє.

Дуглас якусь мить міркував над Томовими словами.

- У цьому щось є...

Вони замовкли, нараз почувши на вулиці чиюсь ходу - спершу віддалік під деревами, потім на тротуарі біля самого будинку. Зі свого ліжка тихо озвалася мати;

- Це тато йде. То був справді він.

●

Пізно ввечері на веранді сидів Лео Ауфмен і писав список, якого й сам не бачив у густій сутіні. Час від часу він вигукував: Так-так!.. або І це теж! - коли йому спадало на думку ще щось цікаве. Раптом від дверей на веранду до нього долинув глухий звук - так ніби нічний метелик налетів на протимоскітну сітку.

- Ліно, ти? - пошепки спитав він.

Дружина сіла поруч нього на лаву-гойдалку, в самій нічній сорочці, не надто худа, якими бувають сімнадцятирічні дівчата, коли їх ще не люблять, і не надто повна, [362] якими бувають п\'ятдесятирічні жінки, коли їх уже не люблять,- а саме в міру, налита й міцна; такий вигляд мають жінки будь-якого віку, подумав Лео, якщо їм нема чого про це тривожитись.

Вона була дивовижна жінка. її тіло, як і його власне, завжди думало за неї, але по-іншому: воно виношувало дітей або з\'являлося поперед чоловіка в кожній кімнаті, щоб змінити там атмосферу відповідно до того, в якому він настрої у цю хвилину. Здавалося, вона ніколи не замислювалась ні над чим надовго: думка одразу ж ішла з голови в руки і оберталася в дію так природно, невимушено, що чоловік навіть якби й захотів, то не зміг би накреслити схему того процесу.