Слава ЗСУ!

* Уїтьєр Джон - американський поет XIX ст., авто з творів, спрямованих проти рабовласництва, а також на релігійні й моральні теми.

- Отакої! - мовив він сам до себе.- Хто ж це там орудує косаркою? Адже лужок тільки цього ранку викошено!

Він знову прислухався. Таки справді, то безугавно, розмірено дзижчала й стрекотіла косарка. Дідусь визирнув у вікно і аж рота розкрив.

- Та це ж Білл Форрестер!.. Гей, Білле! Вам що - голову напекло? Ви ж косите по кошеному!

Білл звів очі, щиро всміхнувся й помахав рукою.

- Я знаю! Та, здається, я не дуже чисто викосив.

Дідусь ще хвилин п\'ять полежав у ліжку, потішено всміхаючись, а Білл Форрестер і далі походжав по лужку з косаркою - на північ, на схід, на південь, на захід,- і з-під ножів снопами зелених бризок бив фонтан скошеної трави.

●

У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму гаражу, ніби чекаючи, щоб якийсь брусок, моток дроту, молоток чи гайковий ключ вихопився й гукнув: Почни з мене! Але ніщо не вихоплювалось, ніщо не зголошувалося на почин.

Яка вона має бути, та Машина щастя? - запитував себе Лео.- Така, щоб можна було носити її в кишені? Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?..

- Одначе я знаю напевне,- мовив він уголос.- Вона має бути яскрава!

Він поставив посередині робочого стола бляшанку з оранжевою фарбою, взяв словника й побіг у дім.

- Ліно! - Він зазирнув у словник.- Чи ти вдоволена, потішена, рада, весела? Чи тобі щастить, таланить, фортунить? Чи все, по-твоєму, йде гаразд, як слід, добре, чудово?

Ліна облишила кришити городину й заплющила очі.

- Прочитай мені, будь ласка, все те ще раз. Лео згорнув словника.

- Чим я завинив, що маю чекати цілу годину, поки ти надумаєшся, як відповісти? На всі мої запитання досить [368] сказати лише так чи ні. То ти не вдоволена, не потішена, не рада?

- Вдоволені бувають корови, потішені - малі діти й здитинілі старі, хай буде з ними ласка божа,- відказала дружина.- А чи я рада, Лео?.. Можеш сам побачити, як я радію, коли шарую оцю мийницю...

Лео придивився до неї пильніше, і обличчя його проясніло.

- Твоя правда, Ліно. Чоловіки ніколи не цінують таких речей. Та дарма, може, десь за місяць усе в нас поверне на краще.

- Та я й не нарікаю! - вигукнула вона.- Я ж не приходжу до тебе із словником у руках і не кажу: Ану, висунь язика! Лео, ну хіба ти питаєш, чому в тебе серце б\'єтвся і вночі? Ні! А спитаєш ти, що таке шлюб? Ніхто ж цього не знає, Лео! Тож і не питай. Коли людина отак до всього докопується - а як це, а як те, як п\'яте та як десяте? - в неї починає паморочитися в голові, і вона чи то падає з трапеції в цирку, чи то задихається на смерть, пробуючи з\'ясувати, як там рухаються м\'язи у неї в горлянці. Тому їж, спи, дихай, Лео, і не витріщайся на мене так, наче оце вперше побачив!..

Ліна Ауфмен раптом прикипіла до місця й нюхнула повітря.

- Ой лишенько, ось що через тебе скоїлось!

Вона смикнула до себе заслінку печі. По кухні попливла хмара диму.

- Оце тобі щастя! - скрушно вигукнула вона.- Вперше за півроку ми посварилися! І вперше за двадцять років маємо до обіду не хліб, а вугіль!