Слава ЗСУ!

Та всі вогні один по одному гасли, гасли, аж поки згасли зовсім. І в невеликих будиночках, і у високих кам\'яницях, і жовті ліхтарі, і зеленкуваті блискавки, і свічки, і гасові лампи, і світильники на верандах. Усе живе,- подумала Лавінія,- замкнулося на мідні, залізні, сталеві запори, усе сховалося, відгородилося, укрилося, заслонилося. Вона уявила собі, як люди, освітлені місяцем, лежать у своїх ліжках, загорнувшись в укривала. І дихають рівно й спокійно, бо їм нема чого там боятися, всім укупі. А ми ось тут,- подумала Лавінія,- ступаємо по напеченому сонцем нічному тротуару. І над нами лише поодинокі вуличні ліхтарі, що відкидають униз непевні, наче п\'яні, тіні.

- Ось ти й удома, Франсіно. На добраніч.

- Лавініє, Гелен, залишайтеся ночувати. Уже пізно, майже північ. Ви можете лягти у вітальні. Я зварю какао - ото буде втіха! - Франсіна тримала подруг за руки, не відпускаючи від себе.

- Ні, дякую,- відказала Лавінія. Тоді Франсіна заплакала.

- Ой, Франсіно, не заводься знову,- сказала Лавінія.

- Я не хочу, щоб ти вмерла! - хлипала Франсіна, і по щоках її текли сльози.- Ти така гарна, така мила, я хочу, щоб ти жила! Ну, зроби мені ласку, прошу тебе!

- Франсіно, я й не думала, що все це так на тебе вплинуло. Обіцяю, я подзвоню тобі, тільки-но прийду додому.

- Справді подзвониш?

- Авжеж, і скажу тобі, що я жива й цілісінька. А завтра ми вирушимо на весь день в Електричний парк. Я сама наготую бутербродів із шинкою. Ну як? Ось побачиш, я житиму ще сто років!

- То ти подзвониш?

- Я ж пообіцяла, хіба ні?

- Ну, на добраніч, на добраніч! [472]

Франсіна прожогом збігла східцями, прошмигнула в двері і в ту ж мить захряснула їх за собою й засунула засувом.

- А тепер,- обернулася Лавінія до Гелен,- я проведу додому тебе.

Годинник на вежі вибив північ, його бамкання линуло над пусткою - таким місто ще ніколи не було. Линуло й завмирало над безлюдними вулицями, над безлюдними подвір\'ями й безлюдними лужками.

- ...дев\'ять, десять, одинадцять, дванадцять,- лічила Лавінія, тримаючи під руку Гелен.

- Ти не почуваєш себе якось дивно? - спитала Гелен.

- Про що це ти?

- Ну, коли подумаєш, що ми з тобою отут, на вулиці, під деревами, а всі ті люди лежать собі в ліжках, за замкненими дверима, і ніщо їм не загрожує. Я певна, тільки ми вдвох і лишилися в цю ніч просто неба на тисячу миль навколо.

До них уже долинали таємничі звуки із задушної темної глибини недалекого яру.

За хвилину обидві вже стояли перед домом Гелен і дивились одна на одну довгим поглядом. Вітер віяв на них свіжим духом скошеної трави. Небо почало хмаритись, і світло місяця помалу мерхло.

- То що, марно просити тебе, щоб ти залишилася ночувати, Лавініє?

- Я піду додому.

- Іноді...

- Що іноді?