Слава ЗСУ!

Вроцлавський єпископ довго мовчав.

— Я зрозумів, — врешті-решт протяжно вимовив він. — Нарешті я зрозумів, про що вам ідеться. Головоломку розв'язано. Інтервенція. Польське військо у Шльонську. Хрестовий похід у Чехію — ні. Але у Шльонськ — аякже. Не дочекаєтеся. Передай це Збишкові, пане Бнінський. Не дочекаєтеся.

Анджей з Бніна мовчав, не опускаючи очей. І Конрад також не відвів погляду.

— Польські фантазії, - нарешті промовив він. — Польські фантазії про Шльонськ. Прогуситські, антигуситські, католики, православні — усім вам Шльонськ ввижається знову польським. Ви би все тільки Шльонськ знову до польської корони включали. Не можете збагнути, що двічі в одну оічку не ввійдеш. Ви позбулися

Шльонська самі, і Шльонську вже ніколи не бути польським. І ви це знаєте. А проте все мрієте і мрієте, висновуєте фантазії. Тільки й чигаєте на те, щоби видерти в мене Шльонськ силою!

- І на що ми, — Анджей з Бніна всміхнувся досить зверхньо, — на вашу думку, чигаємо? На те, що залишилося після 1428 року? На ваші руїни? На двадцять п'ять спалених міст, на сотні поселень у попелищах, на випалені лани, на яких іще цілі десятиріччя нічого не вродить? Силою, кажете, збираємося видерти у вас Шльонськ? А нащо нам сила? Шльонські князі один поперед одного проштовхуються під польську протекцію. Болько Волошек з Опольщиною — перший, за ним Цешин, Глогув, Освенцім. А після наступного гуситського рейду долучаться й інші. Може, й усі?

— Які ж ви самовпевнені, - скреготнув зубами Конрад. — Польські чваньки. Воістину, це ваша польська характерна риса: самовпевненість і цілковита відсутність уміння передбачати.

— Уміння передбачати, — Анджей з Бніна випростався, його обличчя скам'яніло, — оцінює історія, а підтверджує час. А час, при всій повазі, якось не підтвердив ваших власних умінь у цій сфері, шляхетний єпископе вроцлавський. Де ж бо поділ Польщі, замислений у Пожоні[87] з угорцями і хрестоносцями? Де Северська земля, Серадз і половина Великопольщі, які після поділу мали би припасти вам? І ви ще говорите про самовпевненість?

Конрад мовчав, демонстративно дивлячись убік.

— Тож повернімося, — на тон м'якшим голосом заговорив Анджей з Бніна, — до передбачень. Скажу я вам, шляхетний вроцлавський єпископе, що передбачає Збігнев Олесницький, краківський episkopus. І буде це такий перебіг подій. Після наступного чеського рейду половина шльонських князів перейде в гуситство, а друга половина сховається під крило Владислава Ягелла, польського короля. Папа, щоби піддобритися до Ягелла, зніме вас із єпископства. А позаяк Вроцлав за церковним поділом підпадає під гнезненську метрополію, вашого наступника в дієцезії призначить Збишко Олесницький, а затвердить король Польщі. А Люксембуржець, якому ви так вірно служите? Думаєте, він за вас хоч пальцем ворухне? Ні. Не ворухне. Він пришле вам орден Дракона. Для розради та на втіху. Як це у нього заведено.

Єпископ довго мовчав. Потім повернув голову.

— Набалакали ви, — проказав він, дивлячись полякові в очі. — Наплели, скільки було сили. А в результаті однаково на моє вийшло. Чи про-, чи антигуситські — всі ви однаково мої вороги, вся ваша нація. А Збишко Олесницький — мій найгірший ворог.

— Краківський єпископ, — повільно вимовив Бнінський, — вам не ворог. І легко може це довести.

— Як?

— Зробивши вам послугу.

— Взамін за згоду на польську інтервенцію?

— На славу Божу.

— Ну-ну. І чим це Збишко хоче мені прислужитися?

- Інформацією.

— Уважно слухаю.

— Краківський єпископ, — зважував слова Анджей з Бніна, — добрий католик і непримиримий ворог єресі, має своїх людей серед поляків, які служать гуситам. Має їх і серед купців, які провадять торгівлю з Чехією. Завдяки цьому він здобув чимало інформації. У тому числі — одну важливу для вас. Для Шльонська. Вона стосується гуситської шпигунської мережі, що діє у Шльонську.

— З гуситськими шпигунами, — надув губи Конрад, — ми самі собі даємо раду.

— Та невже? — усміхнувся поляк. — Але ж є один, з яким ви дати собі раду ніяк не можете.

* * *

День нічим не відрізнявся від інших буденних днів. З-над Млинівки долинала лайка плотогонів, з вулички біля костелу — гуркіт, з яким перекочували бочки, а також стукіт молотків, з завулку — вигуки крамарів, з боєнь — бекання овець і кувікання свиней. У гаморі міста губився монотонний голос магістра і голоси учнів, котрі повторювали урок. І хоча ці голоси були ледь чутні, Вендель Домараск знав, який урок повторювали учні. Як- не-як, а в колегіатській школі Святого Хреста в Ополі він займав посаду ректора. І сам складав шкільну програму.

---

  87 Пожонь — давня назва Братислави.