Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Стер, — очі єврея зблиснули, але одразу ж пригасли. — А тепер що? Знов усе покинути? Знов у мандри? Знову до інших дверей чіпляти мезузу?
— Це з моєї вини, — буркнув Тибальд Раабе. — Я наразив тебе на небезпеку. Через мене тепер…
— Я знав, хто ти, — перебив його Майзль Нахман, — коли давав тобі притулок. Я підтримував твою справу за переконанням. Усвідомлюючи, чим ризикую. Що ж, утеча і мандри — це для мене річ не нова…
— Не думаю, що в цьому є потреба, — озвався Рейневан. — Тутешні мешканці, коли прибирали трупи, гадаю, оцінили події досить однозначно. На тебе напали, щоби пограбувати, а ти захищався. Мабуть, ніхто у Яворі не звинувачував би тебе за це. І ніхто не стане тебе турбувати, якщо ти залишишся.
— О, свята наївність, — зітхнув Майзль Нахман. — Свята і добра… Як твоє ім'я? Рейневан?
— Його звати Рейневаном, саме так, — втрутився Тибальд Раабе. — Я знаю його і ручаюся…
— Ой, що ти мені ручаєшся? Він прийшов на допомогу єврею. Хіба мені треба кращого поручительства? Агов! Що в тебе з рукою, дівчино? Тією, що з перснем цадика Халафти?
— Три пальці зламані, - холодно відповіла Рікса. — Дрібниця. До весілля заживе.
— До якого весілля? А хто б тебе захотів? Стара, писката, нестримана, готувати теж не вмієш, поб'юся об заклад на що завгодно, хоч би й на власний талес. Дай руку, шікса. Єге ш'ме раба меварах л'алам ул'алмей алмайя! {33}
На очах враженого Рейневана пальці Рікси випрямилися, з них негайно зник набряк, безслідно розсмокталися синці. Дівчина зітхнула, ворухнула долонею. Рейневан покрутив головою.
— Ну-ну, — повільно вимовив він. — Я медик, ребе Майзль. мені не чужі й artes magicae. Але щоб так гладко вилікувати зламані суглоби… Я сповнений захвату. Цікаво, де цьому можна навчитися?
— У мене, — сухо відповів ребе. — Як матимеш вільні сім років, заскоч. Та не забудь спершу зробити обрізання. А зараз, як говорив цар Соломон цариці Савській, перейдімо до справи. Ви хотіли інформації. То хай я хоч знаю, у чім річ.
Рейневан стисло виклав свою справу. Майзль Нахман слухав, киваючи бородою.
— Ясно, — сказав він. — Розумію. І думаю, що таки зможу допомогти. Бо я таки чув про подібний випадок.
Він встромив палець у ніс, колупався довго і натхненно, вдаючи, ніби не бачить, як Рейневан аж закипає від нетерпіння.
Нарешті ребе виколупав, що було треба, роздивився. І тоді знову заговорив.
— Такі випадки, — заявив він, — це завжди можливий ґешефт, ні на чому так добре не заробляють, як на інформації. Це трапилося в Легниці. Шість років тому. Панна Вірида Горніг, донька купця, злигалася з аптекарем, якого звали Галонзка. Усупереч батькові, який пообіцяв її руку іншому. А в того іншого були нібито якісь конекци[108] з Інквізицією, зі Святою Курією. І ось панна Вірида раптом зникла.
— На аптекаря Галонзку, — вів далі єврей, — донесли, звинуватили у єресі, тож йому таки довелося втікати зі Шльонська. Через рік справа вляглася, а Вірида раптом знайшлася, надзвичайно розкаяна і надзвичайно слухняна, зовсім як після перебування в монастирі. Вона слухняно вийшла-таки за того, кому її пообіцяли.
Ну, подумали ми собі в кагалі, все ж варто знати, хто ж це такий, хто має такі зв'язки з Курією, що може змушувати таких панночок отак зникати. І якось так вийшло, що Мойше Меркелін, кузен моєї швагерки, знався з таким собі Йохаєм бен Іцхаком, а в двоюрідного брата цього Йохая по батькові, такого собі Шекеля, була пасербиця на ім'я Дебора, і тота дізналася від своєї знайомої Естери одну річ, яку та почула у бабинці від… Холера, забув, від кого. Зрештою, то неважливо. Важливо, що кузен Мойше, єврей жадібний і нахабний, зажадав за інформацію п'ятнадцять гульденів. Я вирішив, що це забагато.
— Он як.
— Але ти прийшов мені на допомогу, а це таки дещо змінює у шкалі цінностей. Тепер ці п'ятнадцять — то не тамті п'ятнадцять, то таки зовсім інші п'ятнадцять, ті п'ятнадцять змінені так, що просто не впізнати. Тепер ціна рихтик у самий раз. А жадібний кузен Мойше живе не в Палестині. Він живе в Ополі. Клянуся Мойсеєм, через п'ять днів ти таки матимеш інформацію. А до того часу — гостину в мене.
— Дякую, ребе. Що ж до тих п'ятнадцяти гульденів, то я готовий…
— Не ображай мене, хлопче.
* * *
— Я не буду, — невпевнено закашляв Тибальд Раабе, — з вами тут чекати. Мені час у дорогу, обов'язок кличе. А вам я скажу так… Якщо ви вже дізнаєтеся, що маєте дізнатися, то поспішіть. Дуже поспішіть. Я думаю…
— А я думаю, — Рікса глянула йому у вічі, - що ти повинен перестати крутити. І сказати нам правду.
