Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Відстаньмо трохи, — Шарлей піднявся у стременах, упевнився, що ніхто із загону не слухає і не цікавиться ними. — Розкажи, Рейнмаре, що з тобою коїлося. І що тебе сюди привело.
* * *
Вислухавши, демерит довго мовчав. Гуркіт гармат з північного заходу долинав дедалі виразніше.
— Чорні Вершники, — врешті-решт сказав він, — далися взнаки і Таборові. За Житавою, чотири дні тому, оточили і вирізали нашу глідку[118], десятьох чоловік, тільки одному вдалося втекти. Потім ми знайшли кількох із тих, кого взяли живцем. Вони висіли за ноги на деревах. Хтось дуже старанно, як тільки міг, змушував їх свідчити. А потім їх перетворили на мішені для кидання списом.
— А ви, милостива пані, - звернувся він до Рікси, — ви та жінка, яка взимку врятувала нашого Рейнмара у Вроцлаві. І далі, як бачу, підтримуєте його допомогою, порадою, силою духу та чарівною особистістю. З власної ініціативи? Чи за чиїмсь розпорядженням, дозволю собі запитати?
— Я б воліла, — Рікса проникливо глянула йому в очі, - щоб ми собі цього не дозволяли. Я ні про що не буду питати — і чекаю взаємності.
— Розумію, — Шарлей знизав плечима. — Однак позаяк це все- таки військовий загін, я мушу щось вигадати для нашого начальника, Бруса Роновича. Якби він усе-таки забажав розпитати вашу милість…
— Я дам собі раду. Можеш називати мене Рікса.
Шарлей уколов коня шпорою, клусом помчав у голову колони.
— Що в Рапотіні, Самсоне? Маркета…
— Усе в найкращому порядку, — широко усміхнувся велет. — Справді в найкращому. Кращому, ніж я міг би сподіватися. І, мабуть, набагато кращому, ніж я заслуговую. Вона не хотіла відпустити мене з Шарлеєм. Не слухала аргументів…
— А в тебе були аргументи?
— Кілька. Один з них — ти. Ріксо, ти справді мусиш так свердлити мене поглядом? Ти вже довела, що вмієш бачити приховані речі. Але хоч би як уважно ти не дивилася, дибука не побачиш.
— А що побачу? Я бачу надприродне. А ти надприродний.
— Один із моїх знайомих, — Самсон далі усміхався, — любив говорити, що нема ні надприродних речей, ні надприродних явищ. Просто деякі з-поміж них перевершують те, що ми знаємо про природу.
— Це був святий Августин. Ти його знав, як я розумію, особисто. І мене це зовсім не дивує.
— Ти робиш, Ріксо, просто надзвичайний прогрес.
— Не глузуй з мене. Дибук.
Клусом під'їхав Шарлей, кинув на них суворий погляд.
— Що це ви тут, — пробурчав він, — за філософські диспути влаштували? Га, Самсоне? Чехи починають озиратися. Тримайся, холера, прийнятого інкогніто.
— Вибач, забувся. Так може бути? Я недавно розробив. Погляньте.
Самсон страшно скосив очі. Дурнувато усміхнувся, покре- тинськи заквилив і пустив слину з кутика рота. І насамкінець випустив носом бульку. Коли та луснула, випустив другу.
— О! — з непідробним захватом закричала Рікса. — Добре, дуже добре! А я вмію вдавати ілюзорну чуму. Плююся кров'ю і шмаркаю…
— Най би вас холера, — Шарлей з огидою відвернувся. — Ходи, Рейнмаре. Залишмо їх з їхніми забавами.
— Шарлею?
— Так?
— Той короткий самопал, з якого ти стріляв під млином. Що це за дивна зброя?
— Оце? — демерит продемонстрував видобуту з футляра біля сідла зброю. — Це, друже, празька рушниця, яку прийнято називати «зрадницькою». {37} Страшенно модна зараз штука в Празі, всі її носять. Вона, як бачиш, досить коротка, щоб її можна було сховати під плащем і використати зненацька, по-зрадницьки, тому вона так називається. Ґніт, ось поглянь, вставлений у бронзовий курок, може весь час тліти. Коли натиснути гачок — зауваж, що я можу це зробити однією рукою, гніт доходить до запалу і — бу-у- ум! Гарно, га? Прогрес, хлопче, відбувається безперервно.
— Годі заперечити. Чуєш?
— Нічого не чую.
— Отож-бо. Ще якийсь час тому бомбарди замовкли.
* * *
Вони виїхали з лісів. Згори перед ними відкривалася панорама. Мальовничий закрут Бобра. І місто на правому березі.
— Перед нами Болеславець, Верхня брама, — показав Брус із Клінштейна. — Виходить, що ми прибули саме вчасно. Місто здалося.
Верхня брама виявилася розбитою, рештки воріт, які звисали з завіс, були обвуглені, а стіна і надбрамна башта — чорні та розтріскані від вогню. Таборити явно застосували тут свій стандартний і випробуваний спосіб долати брами, який полягав у тому, що їх пропалювали. Під брамою складали купу дров, додавали кілька бочок смоли і дьогтю, підпалювали і чекали результату. Зазвичай результатом була капітуляція. Як тут і тепер.
