Слава ЗСУ!

— Не реви, — економка виглянула у двері, щоби переконатися, чи ніхто не підслуховує. — Твій Парсіфаль ще тамту перед вівтар не завів, ще навіть заручин не було. Ще багато що може статися. Доля багато чого може принести. А треба тобі знати…

Офка витерла ніс рукавом, широко розкрила горіхові очі.

— Треба тобі знати, — тихше продовжила економка, — що є способи… допомогти долі. Для цього потрібна відвага…

— Заради нього, — Офка зціпила зуби, — я готова на все.

* * *

Еленча Штітенкрон здригнулася й аж підскочила, почувши, як гримить каміння, обсуваючись під чиєюсь ногою. Вона маши нально сперлася на суху гілку, яка тут же голосно тріснула. Тріскові відповів зі стежки здавлений скрик. Еленча немовби вросла у землю, її серце застугоніло в грудях, ніби птах, який виривався з клітки.

На стежці з'явилася постать, і Еленча полегшено зітхнула. Бо це не був розбійник, вовкулака, Баба Яга, страшний лісовик, грізний зеленошкірий альп, ані не жоден із сумнозвісних мандрівних монахів, котрі так і чигали на дівочу честь. Постаттю, що з'явилася, була дівчина, мабуть, навіть молодша, аніж вона сама. Зі світлою косою, веснянкувата, з кирпатим носом. Вдягнена по- чоловічому, причому небідно.

— Ой-ой, — сказала веснянкувата дівчина, побачивши Еленчу, і глибоко зітхнула. — Ой-ой, ну я й злякалася. Була впевнена, що це вовкулака… Або що мандрівний монах… Ой-ой. Здрастуй, ким би ти не була… Я…

— Тихше, — шепнула Еленча, бліднучи. — Хтось іде… Я чула кроки…

Веснянкувата обернулася, присіла і потяглася до руків'я стилетика, що висів у неї на поясі. Однак її рука при цьому так дрижала, що Еленча не вірила, що їй вдасться видобути зброю. Сама вона вхопила камінь, вирішивши дорого продати своє життя чи що би там довелося продавати. Але день, як виявилося, був днем безкінечних здивувань і несподіванок. По звивистій, крутій і кам'янистій стежці, яка вела до вершини Радуні, саме підходила третя дівчина. Вона теж стала як укопана, побачивши їх обох.

На вигляд вона була наймолодшою. Її лице, риси, колір волосся, очі — усе це когось Еленчі нагадувало, викликало почуття тривоги. Почуття невиразне і незбагненне, а тому ще більше тривожне.

— Ну-ну, — миттю повернувши собі впевненість у собі, взялася в боки веснянкувата. — Куди це тебе принесло, шмаркачко? Та ще й саму-самісіньку? Ти не знаєш, що тут буває небезпечно?

Еленча ледве втрималася, щоби не пирснути. Якщо новоприбула і була молодшою від веснянкуватої, то на дуже трошки. Зате вона напевне була вища. На її лиці не було видно ані сліду переляку чи бодай стурбованості. «Її лице, — подумала Еленча, дивуючись цій думці, - старше, аніж вона сама».

— Голову дам навідріз, — сказала вона, — що ми всі прийшли сюди з однією метою. А позаяк ця мета на самій вершині, нам треба поспішити. Інакше ми не встигнемо повернутися перед смерком. Ходімо, дівчата. За мною.

Веснянкувата зробила таку міну, ніби хотіла фиркнути. Але що поробиш, кожна група повинна мати лідера. А Еленча була найвища. І хтозна, чи не найстарша.

— Мене звати Офк… Евфемія фон Барут, — гордовито сказала веснянкувата. — Донька лицаря Генріха Барута зі Студзиська. З ким маю честь?

— Еленча… де Вірсінг.

Новоприбула, коли обидві звернули на неї погляди, опустила очі. Довго не відповідала.

— Можете, — врешті-решт тихо вимовила вона, — називати мене Електрою.

Видовжену вершину Радуні увінчував кам'яний вал, у його центрі лежав камінь, великий, схожий на катафалк моноліт. Жодна з дівчат не могла цього знати, але цей моноліт лежав на горі вже тоді, коли по Судетському передгір'ї тупали мамонти, а великі черепахи відкладали яйця на одрянському острові П'ясек — нині велелюдній і щільно забудованій частині великого Вроцлава.

Біля підніжжя моноліту палало вогнище, полум'я облизувало дно обсмаленого казана, з якого бризкало вариво. Неподалік на купі черепів лежав чорний кіт. У типово котячій лінивій позі. Він був зайнятий — вилизував шерсть. Це було найлінивіше вилизування, яке Еленча будь-коли бачила.

Біля вогнища сиділи три жінки.

Одна, зовсім старезна, згорблена і скоцюрблена, гойдалася, бурмотіла, мугикала, викривлюючи темне обличчя. Та, що сиділа найдалі, здавалася всього лише дівчинкою. На її блідому, трохи ніби лисячому і некрасивому лиці палали лихоманкою очі. Збите в ковтун волосся підтримував у такому-сякому порядку вінок з вербени та конюшини.

Центральну позицію займала найважливіша. Bona femina. Та, до якої всі вони сюди прийшли. Висока, огрядна, прибрана у гостроверхий капелюх із чорного фетру, з-під якого буйними хвилями стікало на плечі полум'яно-руде волосся. Шия чарівниці була обвита шаллю із зеленої вовни.