Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
-І ти звинувачуєш мене у втраті зв'язку з реальністю?
— Мої плани конкретні до болю, тримаються реальності так чіпко, як пробощ парафії. А підтримані вони реальною економічною силою, яка є в моєму розпорядженні. їдь зі мною, Рейнмаре, і клянуся своїм старим кукурайком, що ще до Адвенту ти побачиш вітрила на Мармуровому морі, Золотий Ріг, Хагію Софію і Босфор. Ну то як? їдемо?
— Ні, Шарлею. Не їдемо. Вибач, але в мене зовсім інші плани.
Демерит якийсь час мовчки дивився на нього. Потім зітхнув.
— Боюся, — врешті-решт сказав він, — що я здогадуюся.
— Це добре.
— У березні 1430 року, у лісах над Клодницею, — Шарлей підійшов і схопив його за плечі, - ти казав, коли йшов геть, що з тебе досить. Щиро кажучи, я зовсім цьому не дивувався. І, як пам'ятаєш, я тебе не затримував. Твоя реакція була мені цілком зрозумілою. Ти пережив нещастя, відреагував на нього, відчайдушно кидаючись у вир боротьби за істинну апостольську віру, за ідеали, за соціальну справедливість, за Regnum Dei[213], за новий кращий світ. І раптом побачив, що немає місії, а є тільки політика. Немає послання, а є лише розрахунок. Словом Божим та апостольською вірою торгують так само, як і будь-яким іншим товаром: сподіваючись прибутку. А на Regnum Dei можна собі подивитися на фресках у костелі. Або почитати про нього у святого Августина.
— Я сидів у льоху, — спокійно і тихо відповів Рейневан, — втрачаючи надію, що коли-небудь вийду. Гризся думкою, що моє життя не мало сенсу. Я сидів довго, в темноті, сліпнучи, наче кріт. «Dulce lumen», — повторював я собі слова Екклезіаста. І нарешті до мене дійшло, нарешті я зрозумів. Я збагнув, що це питання вибору. Або світло, або темрява. У в'язниці вибору в мене не було, а тепер є. Мій вибір — світло, lux perpetua. Я їду в Чехію. Бо думаю, що там іще не все втрачено. А якщо навіть і так, то цього не можна віддати без бою. Я хочу надати своєму життю сенс — і надам йому сенсу, ставши до бою. За ідеали, за Regnum Dei, за надію. А якщо Regnum Dei має загинути, якщо надія має пропасти, то нехай же і я загину та пропаду. Якщо це все має залишитися тільки на фресках, то нехай на цих фресках намалюють і мене.
Шарлей відступив на крок.
— Можливо, ти розраховував, — сказав він, — що я буду відмовляти тебе від твого задуму, просити і благати. Так от, ні. Не буду. Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом, як говорить твій улюблений Екклезіаст. Час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати[214]. Доля, Рейнмаре, зшила нас одного з одним на добрих пару років, на пару років укинула в казан історії і добряче в цьому котлі вимішала. Час роздерти цей шов. Поки настане Regnum Dei, я хочу влаштувати свої справи — тут і тепер, на цьому світі, бо patria mea totus hic mundus est[215]. Я не стану пліч-о-пліч з тобою до останнього бою, бо я не люблю останніх боїв і не зношу боїв програних, ненавиджу гинути і пропадати. Абсолютно не бажаю бути намальованим на фресці. Абсолютно не хочу фігурувати у списку полеглих у вирішальній баталії сил Світла із силами Темряви. Тому нам доведеться попрощатися.
— Доведеться. Тож не затягуймо. Прощавай, Шарлею.
— Прощавай, Рейнмаре. Давай же поцілуємося, товаришу.
— Давай поцілуємося, друзяко.
* * *
З-за вікна долинав брязкіт зброї і металевий стукіт підків по камінню подвір'я, залога Нємчі готувалася до вилазки або рейду. Бедржих зі Стражниці зачинив вікно, повернувся до столу.
— Я радий, — повторив він, — тебе бачити. Живого, вільного і здорового. Бо подейкували…
— Я теж, — перебив Рейневан, — радий тебе бачити. І приємно здивований. Усю дорогу я замислювався над тим, чи тебе тут застану. Чи ти часом, за прикладом Пухали, не продав уже сілезцям усі свої замки. Разом з ідеалами і Божою істиною.
— Як бачиш, не продав, — холодно відповів director місцевих відділів Табора у Шльонську. — І не віддав, хоч на мене сильно тиснули. На мене — на Нємчі, на Пардуса — на Отмухові. Але поламали зуби і пішли ні з чим.
— Мені довелося почути думку, що це тільки питання часу. Що ви не втримаєте шльонських замків без інтервенції Польщі і підкріплень з Чехії. А розраховувати на це, кажуть, не можна.
— На жаль, — спокійно визнав Бедржих. — Не можна. А зовсім інакше це все виглядало ще чотири роки тому. Зовсім інакше. Пам'ятаєш Шафранця і його галасливу програму? Повернення Шльонська до його витоків? Скіпетр Ягеллонів, що є дороговказом для усіх людей linguagii slavonici[216]? Панування над простором від Балтики до Адріатики? Русь і Крим? Великі плани і гігантські задуми, які зазнають краху після легкого пошкодження однієї ікони, кажуть, ще й не дуже добре намальованої.
