Слава ЗСУ!

Навколо вже збирався і густішав натовп.

— Ну ж бо, — махнув той, що мав деформований ніс. — В'яжіть пташку. Накладайте пута.

— Накладайте, накладайте! — крізь збіговисько продерся довготелесий сивий чоловік у шкіряному кабаті та при мечі, у супроводі ще кількох озброєних. — А як накладете, віддайте. Бо він наш. Ми стежимо за ним декілька днів. Поспішили ви — ну,

та вже нічого не поробиш. Але тепер видайте його нам. Наші права вищі.

— Як це вищі? — взяв руки в боки Ніс. — У чому вищі? Тут вам не Острів Тумський, тут Вроцлав! А у Вроцлаві нічого нема вищого від міської ради. У Вроцлаві рада урядує. Я в'язня з наказу панів радних заарештував — і доставляю його в ратушу. Ваша правда, що я поспішив. А ви — запізнилися! Ніхто вам не винен, раніше треба було встати. Хто перший встав, той ся в штани вбрав! А тепер ідіть собі геть, пане фон Гунт. Не заважайте в службі!

— У Вроцлаві править єпископ, — парирував Кучера фон Гунт. — Намісник короля Сигізмунда, пана твого, салогубе, і цілої твоєї ради. А я тут особу єпископа представляю, так що гляди, ратушний пахолку, до кого говориш. Кого геть посилаєш. Я маю наказ відвести арештанта до єпископа…

— А я-до ратуші!

— Це справа церковна, — гнівно повторив Кучера, — і ратуші хуй до неї! Ану з дороги!

— Сам з дороги!

Кучера фон Гунт рикнув, сапнув, поклав руку на меч. Тієї ж миті зі збіговиська, яке дедалі дужче напирало і шуміло, вискочила — а радше вистрелила — дрібна постать у бурому халаті. Перш ніж хто-небудь встиг відреагувати, постать з розгону кинулася на Рейневана, вирвала його з хватки пахолків і збила з ніг, причавивши до землі. Заскочений зненацька Рейневан дивився просто в лице постаті. Обличчя, сіре, ніяке і безмежно звичайне. Зі звичайного носа і звичайних губів текла кров. І якісь огидні клейкуваті виділення.

— Я на них нашмаркаю, — пробурмотіла постать просто у вухо м'яким жіночим альтом. — А ти втікай…

Ратушні пахолки і люди фон Гунта здерли жінку з Рейневана, смикаючи її, шарпаючи і трясучи нею, немов ганчір'яною ляль кою. Постать раптом обвисла в їхніх руках, закотила очі. Спазматично розкашлялася, подавилася кашлем, захрипіла. І раптом харкнула, плюнула і шмаркнула. Дуже щедро і напрочуд іскрометно. Кров і тягучий слиз густо поцяткували обличчя та одяг оточуючих.

— Пречиста Діво! — завив хтось у тижбі. — Це зараза! Мор! Мор!

Повторювати не було потреби. Усі знали, що таке mors nigra, Чорна Смерть, усі знали, як треба від Чорної Смерті рятуватися. Принцип був простий, правило було одне, і було воно таке: fuge, втікай. Усі — перекупні, перехожі, пахолки, єпископські збройні, Ніс, фон Гунт — в паніці кинулися навтьоки, збиваючи один одного з ніг і топчучи. Соляна площа опустіла за одну секунду.

Залишився тільки Рейневан. Медик. Він сидів навпочіпки над зараженою. Намагався розтулити їй рот, дати полегшення, усунути слиз та згустки, що блокували горло. «Від цього нема ніяких заклинань, — гарячково і хаотично думав він. — Ніяких заклинань, ніяких чарів, ніяких амулетів. Жодна магія не лікує, жодна не вберігає від зараження легеневою формою чуми… Бо це ж легенева форма, нема сумнівів, симптоми класичні, хоча… У неї нема гарячки… Холодне чоло… І тіло… Груди… Як це може бути? Щось тут не так…»

Жінка з якнайзвичайнісіньким обличчям відіпхнула його руки.

— Замість того, щоб мене обмацувати, — спокійно і виразно промовила вона, — втікай, нещасний дурню. Швидко. Перш ніж до них дійде, що це була ілюзія.

Йому не треба було повторювати двічі.

* * *

Якби він наважився втікати з Вроцлава як був, пішки, в одному тонкому каптані на плечах, йому б це вдалося. У місті все ще стояв переполох і сум'яття, тож втеча мала непогані шанси на успіх. Але Рейневанові було шкода добра та отриманого в подарунок від Дзержки де Вірсінг гнідого інохідця. Він виявився нездатним не моргнувши оком і без найменшого жалю покинути матеріальні блага. Коротше кажучи, його погубив матеріалізм. Як і багатьох — до нього.

Його зацапали в стайні. Накинулися в той момент, як він сідлав коня. Про опір не могло бути й мови. їх було надто багато, з таким самим успіхом він міг би намагатися боротися зі сторуким Бріареєм. У цілком легко передбачуваному фіналі в Рейневана опинився мішок на голові та пута на руках і ногах. Потім його підняли і, наче клунок, кинули на віз. І привалили чимось важким і м'яким — очевидно, ганчір'ям.

Стрелив батіг, скрипнули осі, віз підскочив і покотився по вимощеній кругляками вулиці. Привалений купою ганчір'я Рейневан лаявся і злився на себе.

Починалася подорож у невідоме.