Слава ЗСУ!

Краловець якийсь час мовчав і дивився з шанця на дзвіницю стшегомського парафіяльного костелу, на якій саме почав бамкати дзвін, лунко й голосно.

— То ти не тільки в Олаві, а й у Вроцлаві був, — констатував він. — А тепер приїхав сюди, під Стшегом. Як з ясного неба. З'являєшся, зникаєш… Не знати звідки, не знати як… Люди вже говорити починають, подейкувати. Підозрювати…

— Що підозрювати?

— Заспокойся, не гарячкуй. Я тобі довіряю. Тоді, коли ти з нами під Веклиславом прощався, двадцять сьомого грудня, ми бачили, що тобі спішно, дуже спішно — в якихось важливих справах, нечувано важливих. Ти їх вирішив?

— Нічого я не вирішив, — не став приховувати гіркоти Рейневан. — Зате я проклятий. Проклятий — стоячий, сидячий та працюючий. На горах і в долинах.

— Як це?

— Довга історія.

— А я такі дуже люблю.

* * *

Про той факт, що у вроцлавському кафедральному соборі сьогодні відбуватиметься щось надзвичайне, вірним, які зібрали ся у храмі, сповістив збуджений гомін тих із них, котрі стояли ближче до трансепту і хорів. Вони бачили і чули більше, ніж решта — тісно збиті у головному нефі та в обох бічних. Решті спершу довелося задовольнятися домислами. І чуткою-пліткою, яку несло наростаючим, повторюваним шепотом, що оббігав натовп, ніби шелест листя на вітрі.

Великий тумський дзвін почав бити, і бив він глухо і повільно, лиховісно і похмуро, уривчасто; язик дзвону, це було виразно чути, вдаряв по бронзі на один бік. Еленча фон Штітенкрон схопила Рейневанову руку і міцно стиснула. Рейневан відповів потиском на потиск.

Exandi Deus orationem теат cum deprecor a timore inimici eripe animam meam…

Портал, що вів до ризниці, був прикрашений рельєфами, які змальовували мученицьку смерть святого Івана Хрестителя, патрона собору. Звідти зі співом виходили дванадцять прелатів, членів капітули. Одягнені в урочисті стихарі, тримаючи в руках грубі свічки, прелати зупинилися перед головним вівтарем, обличчями до нефа.

Protexisti те a conventu malignantium a multitudine operandům iniquitatem quia exacuerunt ut gladium linguas suas intenderunt arcum rem amaram ut sagittent in occultis immaculatum…

Гомін юрби раптом побільшав, посилився. Бо на східці вівтаря вийшов власною персоною вроцлавський єпископ Конрад, П'яст з лінії олесницьких князів. Найвищий церковний ієрарх

Шльонська, намісник Ясновельможного Пана Сигізмунда Люксембурзького, короля Угорщини та Чехії.

Єпископ був у повному урочистому єпископському облаченні. В оздобленій коштовними каменями інфулі на голові, у далматиці, вдягненій на туніцелу, з пектораллю на грудях і закрученим, наче рогалик, пасторалом у руці він виглядав воістину достойно. Його оточувала аура такої гідності, що можна було б подумати, ніби це не просто вроцлавський єпископ спускається східцями вівтаря, а архієпископ, курфюрст, митрополит, кардинал, ба — сам папа римський. Ба, навіть іще достойніша і ще благочестивіша особа, ніж нинішній папа римський. Набагато достойніша і набагато благочестивіша. Так думали чимало з присутніх у соборі. Сам єпископ, зрештою, теж так думав.

— Браття і сестри, — його розкотистий і дзвінкий голос наелектризував натовп і змусив його затихнути, застугонівши, здавалося, аж під високим склепінням. Замовк, іще раз бамкнувши, дзвін на дзвіниці собору.

— Браття і сестри! — єпископ сперся на пасторал. — Добрі християни! Научає нас Господь наш, Ісус Христос, щоби ми прощали грішникам провини їхні, щоби ми молилися за ворогів наших. Це блага і милосердна наука, християнська наука, але не до кожного грішника її можна застосувати. Є такі провини і гріхи, за які нема прощення, нема милосердя. Кожен гріх і блюзнірство будуть відпущені, але блюзнірство проти Духа не буде відпущене. Neque in hoc saeculo neque in futuro, ані в цьому столітті, ні в прийдешньому.

Диякон подав йому запалену свічку. Єпископ узяв її рукою в рукавичці.

— Рейнмар родом із Беляви, син Томаса фон Беляу, согрішив проти Триєдиного Бога. Согрішив блюзнірством, святотатством, чаклунством, віровідступництвом, врешті-решт звичайним злочином.

Еленча, все ще міцно стискаючи руку Рейневана, сильно зітхнула, поглянула вгору, на його обличчя. І зітхнула знову, цього разу тихіше. На Рейневановому обличчі не було помітно ані найменшої емоції. Його обличчя було мертве. Мов кам'яне. «Таке саме обличчя в нього було в Олаві, - подумала Еленча. — В Олаві, в ніч із шістнадцятого на сімнадцяте січня».