Слава ЗСУ!

— Усміхався би, — визнав Лангенройт, — якби я був фантастом.

— Фантазії збуваються, — спалахнув Конрад. — Рече пророк Даниїл, що Бог зміняє часи та пори року, скидає царів і настановляє царів. Тож молімося, щоби так і сталося. Дай нам, Боже, нову Римську Імперію, зроби нам Сигізмунда Люксембурзького новим Цезарем. Нехай збудеться мрія про Європу, про об'єднану Європу, якою править Германія. Германія — понад усе! А інші нації — на колінах. На колінах, підкорені. Або, Сатана їх забирай, вибиті! Вирізані до останнього коліна!

— А єретики, — кивнув Лангенройт, — як собаки, поза стінами цього Нового Єрусалима. Далебі, прегарна картина. Аж шкода, що життя навчило бути реалістом. Не мріяти, а передбачати, причому передбачати на підставі реалій. Тож я передбачаю, що до коронації Вітольда справа не дійде. На це не пристане Польща, не пристане папа. Люксембуржець махне рукою, почне іншу інтригу деінде. Ягелло в антигуситському хрестовому поході участі не візьме, підтримувати чехів не перестане. А хрестоносці сидітимуть тихо, бо вони знають, що інакше вони можуть одного ранку побачити гуситські вози під Мальборком, Хойницями, Тчевом і Гданськом.

— Де це ви, — покепкував Конрад, — вичитали такий перебіг подій? По зорях?!

— Ні, - холодно заперечив Освальд фон Лангенройт. — В очах краківського єпископа, Збігнева Олесницького. Але облишмо це, годі про Польщу, Литву, про весь той дикий схід. Поговорімо про наші, західні проблеми. Про собор, що власне наближається. Про справи католицької віри… Herrgott! Що сталося з вашим птахом? Очманів? Мало вікна не розбив! Чому ви не зачиняєте клітку?

— Це вільний птах, — серйозно відповів єпископ Конрад. — Робить, що хоче. Деякі теми йому нудні. Тоді він летить геть.

* * *

Підкови буланого коня цокотіли об каміння подвір'я, дзвінке відлуння билося між стінами єпископської резиденції. Дус фон Пак, нахилившись у сідлі, відтягувала повіддя вбік, обертала конем, мов у танці, змушувала дрібно переступати ногами. При цьому вона не зводила зацікавленого погляду зі Стінолаза, який поспішно прямував у бік воріт. Стінолаз помітив її, але на погляд не відповів. Він був сердитий.

— Він сердитий, — покивав головою Ульріх фон Пак, пан на Клемпіні. — Сердитий як холера. Озлоблений, видно.

— Озлоблений, — підтвердив Кучера фон Гунт. — Ще й який озлоблений.

— Ви все йому сказали, — похмуро зауважив Гайн фон Чірне, командир вроцлавських найманців. — Він тільки запитав, а ви відразу все сказали. Про розшуки того Беляви, про доноси… Усеньке розслідування йому розповіли. А кажете, ніби він вам не подобається.

— Бо таки так, — Кучера сплюнув на кам'яний поріг, розтер плювок чоботом. — Не подобається мені той курвий син. Але мені єпископ наказав. А мати в особі Грелленорта ворога я не хочу. І ви б не захотіли, повірте мені.

— Віримо, — Ульріх Пак злегка здригнувся. — Честю клянуся, віримо.

— Отой Белява мені ні брат, ні сват, — сказав Кучера таким голосом, ніби виправдовувався. — Прокляли його, значить, з ним уже покінчено, дні його полічені. Але з того, що я йому сказав, Грелленортові буде небагато користі, йому вдасться не більше,

ніж нам. Ми два тижні тому цілком же випадково натрапили на слід Беляви, так само і ратушні, - випадково. Цілком випадково. Не знати, що він у Вроцлаві шукав і що замислював, де переховувався, яких і скількох мав спільників…

— Грелленорт — чарівник, — похмуро зауважив Гайн фон Чірне. — Чорною магією потрафить таке, чого ви не потрафили.

На подвір'ї знову зацокотіли копита, Дус фон Пак пустила коня диким галопом. Чернець-францисканець, що проходив по дворі, притиснувся до муру, паж у кольорах єпископського герба відскочив за колону, ледве встиг відскочити писар, але загубив і розсипав оберемок документів. Чірне і Гунт мовчки спостерігали. Вони дещо знали про цю дівчину, знали і причину, яка привела Ульріха фон Пака до Вроцлава. Дус, миловидна дівчина з блакитно-зеленими очима і губками ангеляти, у Клемпіні вбила списом двох волоцюг і сільського дурника, без жодного приводу, чим викликала справедливий гнів клемпінського плебана. Лицар Ульріх прибув до єпископа із суплікою, щоби той зволив утихомирити ксьондзика, який пащекує з амвона на всю фамілію Паків.

Гайн фон Чірне кашлянув.

— Крутенько поводиться, — сказав він, — ваша донька, пане Ульріху. У сідлі, маю на увазі.

— Сина Бог не дав, — відповів Ульріх Пак, ніби виправдовуючись. — Часом думаю, що воно, може, й добре. Природа, кажуть, любить рівновагу. Якби був син, то, мабуть, був би в'язав на спицях.

* * *