Слава ЗСУ!

— Від кого в тебе ця інформація?

— Якщо я скажу, що від однієї чаклунки і від одного духа з того світу, ти повіриш?

Відігнаний кіт нявчав. Божичко якийсь час міряв Рейневана проникливим поглядом.

— Повірю, — нарешті сказав він. — Бо звідки ж, якщо не з того світу або чарів? Я дещо про це знаю, як і ти, я адепт таємного знання. У цьому нема нічого принизливого, адже не хто інший, як троє волхвів першими привітали Ісуса у Вифлеємі, принісши йому миро, ладан і золото. Дякую за відомості, ми їх використаємо без жодного dubium[71]. Але цього замало. Надто мало. Я хочу знати…

Він замовк, випростався, підняв голову, жестом наказав Рейневанові мовчати. Рейневан прислухався, але не почув нічого, крім нявкання кота, гамору розташованих неподалік суконних рядів і стукоту дерев'яних калатал з костелу Вознесіння. Принюхався, бо йому здалося, що у смороді подвір'я раптом війнуло легеньким запахом розмарину.

— Що таке? Божичко?

Лукаш Божичко замість відповіді хапнув Рейневана за рукав і сильно смикнув. Рейневан втратив рівновагу, спробував ухопитися за стовп, але замість стовпа схопився за людину. Абсолютно невидима в темноті та блискавична, як тінь, людина сильно відштовхнула його; перш ніж впасти, він помітив зблиск леза, побачив, як на цю людину кидається Божичко. Клинок скреготнув по стіні, почувся звук удару й одразу ж люта лайка, другий удар, а тоді загриміли і затріщали, ламаючись, дошки.

Щось блиснуло із силою блискавки, на мить осяявши подвір'я, повітря завило, сильний запах озону і терпентину засвідчив про гоеційську магію. Рейневан не збирався чекати і з'ясов вати, хто наслав заклинання. Він зірвався з землі, скочив на штабель дров, перемахнув через паркан, сусіднім подвір'ям кинувся у бік міської брами. Він був швидкий, але недостатньо. Хтось раптом кинувся йому на спину і збив з ніг, притиснувши до землі.

— Спокійно, — муркнув йому на вухо м'який і мелодійний жіночий альт. — Спокійно, Рейневане.

Він послухався. Натиск ослаб. Жінка, яка говорила альтом і невловимо пахла розмарином, допомогла йому встати.

- Інквізитор, на жаль, утік, — сказала вона, ледь помітна у пітьмі. — А шкода. Якби його спіймати, може, вдалося би витягнути з нього, де тримають Апольдівну.

— Сумніваюся, — він поборов здивування й опір пересохлого горла. — Сумніваюся, щоби вдалося.

— Може, і правильно сумніваєшся, — погодився альт. — Але я принаймні добряче його настрахала. І двічі гупнула, неслабо так. бо в рукавиці в мене кастет. У нього аж зуби задзвеніли! Щоб утекти, мусив скористатися магією, клятий чарівник…

- І тепер він відіграється на Ютті.

— Він цього не зробить. А тебе якийсь час боятиметься діставати.

— Хто ти?

— Не так швидко, не так швидко, — у збудливо модульованому голосі зазвучала насмішка. — Я порядна дівчина, з принципами. Coitus не раніше ніж на третьому побаченні, освідчення, щире зізнання та інші фамільярності — на четвертому або й ще пізніше. Тож piano, хлопче, piano. Тобі вистачає знати, що я на твоєму боці.

— Ти врятувала мене у Вроцлаві…

— Я ж казала. Я на твоєму боці. Пильную, щоб із тобою не сталося нічого поганого. У рамках цього пильнування хочу допомогти тобі повернути кохану. З цією метою пропоную зустріч у Стшегомі.

— Коли?

— Третього дня місяця тамуза. На вулиці Костельній, поблизу школи та будинку командори іоаннітів. Оскільки я не зовсім впевнена, як у тебе складеться з часом, я зазиратиму туди і наступні три дні. Якщо для тебе справді важлива твоя наречена, вкладися в термін.

— Чому саме Стшегом?

— Це близьке мені місто.

— Чому ти мені допомагаєш?

— У мене тут власний інтерес.

— Який?

— На сьогодні, - сказав розмариновий альт, — такий: невдовзі один твій старий знайомий попросить у тебе поради. Він повинен прийняти рішення, але вагається. Зроби так, щоби він перестав вагатися. Зміцни його в переконанні, що перша думка була правильною — і що він чинить так, як треба.

— Я не розумію.

— Зрозумієш. Бувай, повертайся до друзяк. Ну, чому ти ще тут стоїш?

— Скажи мені тільки одне…

— Рейневане!

— …ти людина? Нормальна… Гм… Людська жінка?

— Щодо цього питання, — відповіло йому з пітьми насмішкуватий хихотіння, — думки розділилися. А кажуть різне.

* * *

Наступного дня, у Страсну П'ятницю, раннього і сумного ранку вони покинули Ратибор. На розпити про мету і маршрут подорожі Бедржих натякнув щось про краківський тракт, який вів на схід, але нікого не здивувало, коли вони, залишивши праворуч міст на Одрі, поїхали на північ, лівим берегом, а на роздоріжжі, до якого невдовзі добралися, вибрали менш людний шлях. Той, що вів на Козле.

---

  71 Сумніву (лат.).