Слава ЗСУ!

— А я, — процідив іноземець Сестшенець, — відчув себе особисто ображеним вашим крутійством. Ваше щастя, вашмосте Бедржиху, що вас духовна сукенка захищає. А то на втоптаній землі я навчив би вас доброго тону. І кості порахував би.

— Там, у Заторі, — запальним тоном втрутився Спитек з Мельштина, — чекають пан Шафранець і пан з Опорова! Ми мали їх вести у Моравію й охороняти в дорозі! Гетьман Прокоп пообіцяв польським послам супровід і ескорт! А ми дали лицарське слово…

— Пан краківський підкоморій, — Бедржих склав руки на грудях, — і пан підканцлерій коронний вже у дорозі до Одер і будуть там, швидше за все, раніше за нас. їх ведуть надійні люди, а охорона їм непотрібна. Тепер, коли Ян з Краваржа перейшов на бік Чаші й став союзником Табора, тамтешні дороги безпечні. Так що досить цієї тріскотнечі, панове. По конях — і в дорогу!

— Може, у вас, чехів, — скреготнув зубами Миколай Корнич Сестшенець, — така мода, щоб опоясаних лицарів брехнею годувати, на манівці зводити, а їхню мову тріскотнечею називати. У Польщі таке безкарно не минає. Ваше щастя, що вас захищає…

— Що мене захищає? — крикнув Бедржих уже із сідла. — Духовна сукенка? А де ти на мені сукенку бачиш? І взагалі, до сраки сукенку! В очі тобі кажу: у мене були підозри, я не вірив нікому з вас, не довіряв, мусив піддати вас випробуванню, вас усіх. Розумієш, Корничу? І що? Ти ображений у своєму польському гонорі? Хочеш сатисфакції? Ну ж бо! Хто з вас…

Він не закінчив. Самсон Медок під'їхав до нього на списничому огирі, схопив за комір і штани, стягнув з сідла, не зважаючи на верески, підняв — і з розмаху кинув у заросле ряскою болото. Плюснуло, засмерділо, жаби на мить затихли.

Самсон серед цілковитого мовчання зачекав, поки проповідник вирине; зелений від ряски, той випльовував намул.

— Я, — сказав Самсон, — відчув себе ображеним у своєму гонорі. А цього мені буде досить як сатисфакції.

Розділ десятий

у якому ми знову відвідуємо Вроцлав, у дні перед Великоднем. Там-бо діється чимало речей, про які направду шкода було б не розповісти.

Уранці випав раптовий дощ, сонце, коли зійшло, запалило мідно-золоті вогні на вроцлавських костелах. Немов золоте руно, блищав дах над головним нефом Святої Ельжбети, палали, аж засліплюючи очі. вежі-близнюки Марії Магдалини, блищали куполи і бані Миколая, Войцеха, Дороти, Якуба, Святого Духа, Марії на ГГясеку — всіх тридцяти п'яти вроцлавських храмів. Небесне світло відбивалося в мокрих дахах міста — міста, яке здавалося вже так само вічним.

Мелодійно задзвонив малий дзвін у храмі Божого Тіла. Вроцлав уже прокинувся, під Свидницькою брамою починався рух.

Було двадцять перше березня року Божого 1429.

Гжегож Гейнче, inquisitor a sede apostolica на вроцлавську дієцезію, потягнувся, аж затріщали суглоби.

«Добре знову бути вдома», — подумав він.

* * *

Дзвін Святого Вінцентія почав дзвонити на Angelus. Іоанніти посхиляли голови і перехрестилися. Єпископ Конрад кивнув пахолкам, наказав налити в келихи. Обширний капітульний зал олбинського абатства наповнював шляхетний аромат бургундського, приправленого корицею, імбиром і розмарином.

З костелу долітав чернечий спів: Gratiam tuam, quaesumus, Domine, mentibus nostris infunde: ui qui, Angela nuntiante,

Christ i Fili tui incarnatiunem cognovimus…

— Отже, — єпископ підняв келих, — бранденбурзький курпринц і маркграф Йоганн вирішив підтримати Шльонськ у боротьбі проти чехів-єретиків. І посилає нам на допомогу чотириста важкоозброєних іоаннітів з Марки. Хто б міг сподіватися… Адже батько Йоганна, курфюрст Фрідріх Гогенцоллерн, якось частіше про Польщу, а не про Шльонськ зволить думати… Ет, годі про це. Це благородний жест з боку маркграфа, гідний того, щоб за нього випити. За здоров'я маркграфа Йоганна! І за здоров'я ваших милостей!

Бальтазар фон Шлібен, Великий магістр Марки, підняв тост у відповідь. Його кістлява, покрита коричневими плямами рука дрижала під вагою кубка.

— Госпітальєрам Святого Яна Єрусалимського, — заговорив він у ніс, — не можна залишатися бездіяльними перед лицем загрози для віри і Церкви. Ми складали обітниці — і дотримаємо цих обітниць. Ми, лицарі бранденбурзького округу, гордимося вірністю обітницям і принципам ордену.

— Саме так, — гордовито підтвердив Миколай фон Тірбах, командор Свобниці.

- І хай нам допоможе Бог, — додав, випинаючи щелепу, Геннінг де Альцей, брат убитого під Нисою Дітмара.

— Тож пиймо, пиймо, — поквапив Конрад. — На погибель гуситам!

— На погибель, — буркнув Геннінг де Альцей. Єпископ знав, що його другий брат, Дитріх, загинув під Драгімом. У бою з поляками.