Слава ЗСУ!

Магам можна все

Дяченки Марина та Сергій

Мільйон років тому...

Гаразд, хай не мільйон років, та все-таки дуже, дуже давно стояло містечко на березі моря. Мешканці його були бідні й годувалися з того, що віддавали свої будинки пожильцям. Пожильці - чужинці - з'являлися влітку, коли море було теплим і квітла магнолія; вони хотіли радості, й містечко, що приліпилось на краю найкрасивішого у світі парку, давало їм цю радість.

Мільйон років тому.

Двері крихітної вбиральні були щільно зачинені, тому що в кімнаті спав син; тут, між ванною та унітазом, було дуже тісно, квадратний метр потертих кахлів під ногами, квадратний метр облупленої стелі просто над головою, запасна вода в цинковому баку, маленьке дзеркало в бризках зубної пасти, у дзеркалі відбиваються два обличчя - одне проти другого, занадто близько, ніби за мить до поцілунку, і можна подумати, що співрозмовники - закохані, - якщо їм не дивитись в очі.

- ...Ти розумієш, що після цих твоїх слів нічого в нас не може бути далі? Що я ніколи не зможу переступити через ці твої слова? Що це кінець?

- Що я такого сказала?

(Не виправдуватись! Тільки не виправдуватись. Це... жалюгідно).

- Що ти сказала?!

- Так, що я сказала? Чому ти...

Нема відповіді. Є двері, що хитнулися назовні й зачинилися знов.

Є вода в цинковому баку і нечисте маленьке дзеркало, що відбиває тепер уже одне, некрасиве, червоне, скривлене в риданнях обличчя.

Уже світанок, та жовтій лампочці під стелею на це плювати. Як літньому сонцю плювати на жінку, що скулилася на краєчку ванни. Хоч би що сталося - сонце вставатиме вчасно, і навіть якщо курортне містечко з усіма своїми мешканцями колись повалиться в море, сонце так само буде підійматись і спускатись, мільйон років...

Це було мільйон років тому. Тепер це не має жодного значення.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Цікава геральдика:

ЧОРНИЙ ТХІР НА ЗОЛОТОМУ ТЛІ

- ...Як ся має ваша сова?

- Сова поживає прекрасно, дякую вам...

Моя сова здохла п'ять років тому, але я відповів, як веліла мені ввічливість. Кажуть, сучасний ритуал привітання має коріння в давно забутому наріччі; у давнину вітання приблизно так і звучало: "Ком совва?"

Гість кивнув так задоволено, ніби життя моєї сови його справді щиро цікавило. Відкинувся на спинку напрочуд незручного крісла; зітхнув, роздивляючись мене з-під насуплених рідких брів.

На свої п'ятдесят дев'ять він мав не такий вже й поганий вигляд. Я знав, що маг він не вроджений, а призначений, що магічне звання він дістав, бувши вже сільським комісаром, і що на атестації йому завищили ступінь - дали третій замість четвертого.

І ще я знав, як він до мене ставиться.

- А як мається ваша сова, пане комісаре?

- Дякую вам, - відповів він повільно. - Чудово.

Я знав, що в той самий день, коли комісара призначено магом, усі околишні мисливці дістали замовлення на совеня. Немало совиних родин зазнало тоді тяжких утрат; з кількох десятків пташенят щойно спечений маг вибрав одного - і тепер моє питання та його відповідь наповнені були правдивим смислом, бо сова, яку дібрав комісар, виявилась хирявою і весь час хворіла.

Чи він неправильно за нею доглядав?..

Мовчання затягувалось. Нарешті комісар зітхнув повторно:

- Пане вроджений магу. Від імені комісаріату й поселян я радо передаю вам запрошення на свято врожаю, яке відбудеться в останній день жнив.

Я ввічливо нахилив голову. Комісар дивився на мене втомлено і якось зболено. Сова нам свідок, він не хотів іти до мене з поклоном; він сам щосили намагався поправити справу - останні три дні на небі знай з'являлись хмарки, безсилі, безплідні, холості. Він стояв посеред двору, він бурмотів завчені замовляння, він навіть плакав, певно, з безсилля... А потім подолав обридження й страх, сів у двоколку й поїхав до мене. У дорозі розвертав голоблі не раз і не два, і вертався, і розвертався знову - і от сидить тепер, дивиться мружачись мені в очі. Чогось чекає, наївний.

- Красно дякую, - сказав я проникливо. - Обов'язково прийду.

Комісар ковтнув слину; він мав сформулювати прохання, і я з утіхою дивився, як він мучиться.

- Пане вроджений магу... - таки вимовив він. - Дозвольте звернути вашу увагу на посуху.

- Як-як? - перепитав я з ласкавим осміхом.

- На посуху, - насилу повторив комісар. - Ось уже майже місяць не було дощу... тим часом стан проростів... викликає побоювання. Поселяни бояться, що свято врожаю... затьмариться.

Він замовкнув і вп'явся очима мені в перенісся; я усміхнувся ширше:

- Сподіваюсь, мене ніхто ні в чому не підозрює?