Слава ЗСУ!

- Бачте, - сказав я обережно. - Я співчуваю вам і вірю, що цей негідник має бути покараний, проте я тільки сьогодні дістав... У мене шість місяців попереду... А, до речі, за ті два роки, що ви в клубі, замовляння розігрувалося чотири рази. Ви звертались до людей, які...

- Так, - сказав він, не дожидаючись, поки я закінчу. - Вони мені відмовляли приблизно такими ж словами. Спершу вони шість місяців плекали в собі Судію. Потім виринало діло куди важливіше, і провина куди жахливіша... Так. Я і не гадав, що все буде інакше. Даруйте, що потривожив вас.

Він підвівся.

- Заждіть, - сказав я роздратовано. Мені все менше подобалася його манера розмовляти - у бесіді він тягнув за собою співрозмовника, мов пилявий мішок.

- Єдине, що мене турбує, - сказав він, звертаючись до обгорілого трупа метелика, - що вбивця може здохнути своєю смертю. Він старий і хворий, час іде... Але якщо він протягне ще хоча б рік - я знайду спосіб. Бувайте, пане Хорте зі Таборе.

Він повернувся і вийшов. За хвилину тупого роздивляння дохлого метелика я зрозумів, що він так і не назвав свого імені.

* * *

За довгий наступний день, що я провів у готелі "Відважний ховрах", я багато зрозумів.

По-перше, всі мої плани пожити світським життям, сходити до театру чи до палацу громадських видовищ, та хоча б погуляти по місту о тій порі, коли там не особливо людно, - усі ці плани пішли за водою.

По-друге, надвечір я серйозно став міркувати про втечу. Тобто про те, щоб непомітно покинути готель і місто; коли в двері мого номера постукав двадцять дев'ятий відвідувач, я, недовго думавши, перетворився на товсту покоївку і, махаючи ганчіркою, повідомив візитера, що пан Хорт зі Табор зволили піти прогулятись. А потім - поки невдаха спускався по сходах - швидко висунувся з вікна й накинув на фасад готелю тоненький відвідний серпанок.

Якийсь час після цього я мав можливість спостерігати, як під самим моїм вікном вештаються розгублені візитери. Як питають у перехожих про готель "Відважний ховрах", а перехожі спантеличено крутять головою і посилають гостей у різні боки, як гості дивляться на мене, по пояс вилізлого з вікна, - і не бачать, зовсім не бачать...

Глиняна фігурка лежала на столі, над нею кружляла одинока кімнатна муха.

До мене приходила жінка, у якої вбили чоловіка. Старенька, в якої нічні грабіжники вирізали всю сім'ю; заплакана служниця, яку зґвалтував власний хазяїн. Чимало візитерів страждали не тільки через власні лиха - так я дізнався про несправедливого суддю, який за хабара виправдував убивць і посилав на плаху невинних, про бундючного аристократа, який розважався полюванням із собаками на людей; худий як тріска селянин розповів про долю свого села - якийсь безчесний крутій скупив у продажного старости громадські землі, поставив майже сотню родин на грань голоду й зубожіння. Усі, хто приходив, розповідали - зі слізьми або підкреслено відсторонено - про свої лиха й про винуватців цих лих, і навіть мені, людині взагалі черствій, ставало все більше кисло.

Серпанок над фасадом "Відважного ховраха" протримався майже годину. Місто плавало в теплому сутінку; не дожидаючись, поки моє маскування спаде, я знову став товстою негарною жінкою, поклав ключі від номера в кишеню фартуха і спустився до холу. Хазяйська дочка, що чергувала за конторкою, витріщила на мене круглі голубі очиська; я не втримався й показав їй язика.

- ...Пані, ви не підкажете, як знайти готель "Відважний ховрах"?

Запитував юнак років сімнадцяти, худий, добре одягнений і дуже нещасний на вигляд.

- Навіщо вам? - спитав я. Голос у моєї личини виявився верескливий і нагадував чомусь про дохлу рибу.

- Мені треба... - він затнувся. Подивився на мене, тобто на товсту некрасиву личину, спідлоба: - А... вам що до того?

- Нема тут ніякого ховраха, - сказав(ла) я сварливо. - Був, та загув.

Юнак пішов геть; очевидно, він не повірив поганій жінці, на яку я перетворився, і намірявся далі шукати.

Не можу сказати, що в ту мить мені було шкода його. За один день переді мною пройшло стільки драм і трагедій, що на співчуття ніжному юнакові не лишилося сил. І хто знає, кому й за що він зібрався мститися. Може, у нього собаку вбили. Або дівчину звели...

Я йшов по вулиці важкою ходою пралі. Брудний поділ хилитався над самою бруківкою, переможно грюкотали дерев'яні черевики. І що за збочена фантазія примусила мене вибрати саме цю, надзвичайно бридку личину?

Ейфорія - радість раптового призу, гімн упалого з неба всевладдя - закономірно змінилася тупою втомою і мало не зажурою. Я дивився, як порпається в купі сміття сліпучо-білий, з аристократичними манерами кіт. Як він зграбно піддіває чистою лапою то оселедцевий скелет, то обривок картопляної лушпайки; погано, думав я. По-перше, покарати можна тільки одного злодія, тим часом як злодіїв у світі - греблю гати. А по-друге - ну що за низька людська порода, що за підле бажання покарати ворога чужими руками, викупити справедливість, замість того щоб самому допомогти їй перемогти...