Слава ЗСУ!

Акуратний і сумлінний Василь Степанович упакував гроші в газетний папір, шворкою перехрестив пакет, поклав його до портфеля і, чудово знаючи інструкцію, попрямував, певно, не до автобуса чи трамвая, а до таксомоторної стоянки.

Тільки-но шофери трьох машин забачили пасажира, який поспішав на стоянку з туго набитим портфелем, так усі троє з-під носа в нього від’їхали порожняком, чомусь при цьому злостиво оглядаючись.

Вражений цим явищем бухгалтер довго стояв стовпом, метикуючи, що б то воно означало.

Хвилини за три прикотила порожня машина, і обличчя шофера одразу перекосилося, тільки-но він угледів клієнта.

- Вільна машина? - вражено кахикнувши, запитав Василь Степанович.

- Гроші покажіть, - злостиво відповів шофер, не дивлячись на пасажира.

Все більше дивуючись, бухгалтер, затиснувши дорогоцінний портфель під пахвою, витягнув з гаманця червінця і показав його шоферові.

- Не поїду! - відрубав той.

- Даруйте... - почав був бухгалтер, але шофер його урвав:

- Трояки є? Цілковито спантеличений бухгалтер дістав з гаманця два трояки і показав шоферові.

- Сідайте, - вигукнув той і ляпнув по прапорцю лічильника так, що мало не зламав його. - Поїхали.

- Немає чим решти здати, чи що? - несміливо спитав бухгалтер.

- Повна кишеня решти! - загорлав шофер, і в дзеркальці відбилися його очі, які наливалися кров’ю. - Третій випадок зі мною сьогодні. Та й з іншими таке ж було. Дає якийсь сучий син червінця, я йому решту - чотири п’ятдесят... Виліз мерзотник! Хвилин за п’ять дивлюсь: замість червінця папірець з нарзанової пляшки! - Тут шофер проказав кілька слів, які не надаються до друку. - Другий - на Зубовській.

Червінець. Даю решти три рублі. Пішов. Я поліз у гаман, а звідти бджола - як шпигоне у палець! Ах ти!.. - шофер знову вклеїв нецензурні слова. - А червінця немає. Вчора в цьому Вар’єте (нецензурні слова) якась гадина-фокусник сеанс з червінцями зробив (нецензурні слова)...

Бухгалтер заціпенів, зібгався і удав, що буцімто і слово “Вар’єте” він чує вперше, а сам подумав: “Оце так!” Приїхавши куди було треба, розплатившись щасливо, бухгалтер увійшов у будинок і попрямував коридором туди, де був кабінет завідувача, і вже по дорозі збагнув, що прийшов невчасно. Якась метушня панувала в канцелярії Видовищної комісії.

Повз бухгалтера пробігла кур’єрша з виряченими очима, у збитій на потилицю хусточці.

- Нема, нема, нема, любі мої! - кричала вона, звертаючись невідомо до кого. - Піджак і штани тут, а в піджаку нічого нема! Вона пропала за якимись дверима, і тут-таки за ними почулися звуки биття посуду. З секретарської кімнати вибіг знайомий бухгалтерові завідувач першого сектора комісії, але був він у такому стані, що бухгалтера не впізнав, і пропав без сліду. Приголомшений усім цим бухгалтер дійшов до секретарської кімнати, яка передувала кабінетові голови комісії, і цілковито оторопів.

Через зачинені двері кабінету долинав грізний голос, який без сумніву належав Прохорові Петровичу - голові комісії. “Шпетить когось, чи що?” - подумав спантеличений бухгалтер і, озирнувшись, побачив інше: в шкіряному кріслі, закинувши голову на його спинку, невтримно ридаючи, з мокрою хусточкою в руках, лежала, витягнувши ноги майже на середину кімнати, особиста секретарка Прохора Петровича - красуня Анна Річардівна.

Всеньке підборіддя Анни Річардівни було вимазане губною помадою, а персиковими щоками повзли з вій чорні ручаї розмоклої фарби.