Слава ЗСУ!

- Істина насамперед у тому, що в тебе болить голова і болить так сильно, аж ти легкодухо подумуєш про смерть. Ти не тільки не годен говорити зі мною, але тобі навіть дивитися важко на мене. І зараз я мимоволі завдаю тобі мук, що смутить мене. Ти не можеш навіть і думати про що-небудь і прагнеш лише того, аби прийшов твій собака, єдина, очевидячки, істота, до якої ти прихильний. Але муки твої зараз кінчаться, головний біль минеться.

Секретар витріщився на в’язня і не дописав слова.

Пілат звів мученицькі очі на арештанта й побачив, що сонце вже височенько стоїть над гіподромом, що промінь промкнувсь у колонаду й підповзає до стоптаних сандалій Ієшуа, і той сторониться від сонця.

Цю мить прокуратор підвівся з крісла, стис голову руками, і на жовтавому голеному обличчі його проступив жах. Однак він враз притлумив його своєю волею і знов опустився у крісло.

В’язень тим часом провадив далі свою мову, хоч секретар нічого більше не записував, а тільки, витягши, як гусак, шию, намагався не пропустити жодного слова.

- Ну ось усе й минулося, - говорив ув’язнений, доброзичливо поглядаючи на Пілата, - і це мене дуже тішить. Я радив би тобі, ігемоне, покинути на часинку палац і прогулятися пішки де-небудь на околиці, ну хоч би в садах на Єлеонойській горі. Гроза почнеться, - в’язень обернувся, примружився на сонце, - пізніше, надвечір. Прогулянка тобі була б вельми корисна, а я залюбки супроводив би тебе. Мені спало на думку дещо нове, - гадаю, воно могло б тобі видатись цікавим, і я охоче поділився б цими міркуваннями, тим паче, що ти справляєш враження дуже розумного чоловіка.

Секретар зблід, як мрець, і впустив сувій на підлогу.

- Лихо в тому, - продовжував зв’язанець, якого ніхто не зупиняв, - що ти надто замкнений і до решти втратив віру в людей. Адже ж, погодься, не можна вмістити всю свою прихильність у собаку. Твоє життя вбоге, ігемоне, - у цю мить бесідник дозволив собі усміхнутися.

Секретар думав тепер лише про одне: вірити йому своїм вухам чи не вірити.

Доводилося вірити. Тоді він спробував уявити, в який неймовірний спосіб виллється гнів запального прокуратора на таке нечуване в’язневе зухвальство. І цього секретар уявити не міг, дарма, що добре знав прокуратора.

Тоді пролунав надтріснутий хрипкуватий голос прокуратора, що мовив латиною:

- Розв’яжіть йому руки.

Один з вартових легіонерів стукнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотуззя з арештанта. Секретар підібрав сувій, вирішив поки що нічого не записувати й нічому не дивуватись.

- Зізнайся, - тихо по-грецьки запитав Пілат, - ти великий лікар?

- Ні, прокураторе, я не лікар, - відповів арештований, полегшено тручи посмугований і набряклий багрянистий зап’ясток руки.

Круто з-під лоба Пілат свердлував очима арештанта, й у цих очах уже не було каламуті, в них з’явились усім знайомі іскри.

- Я не спитав тебе, - мовив Пілат, - ти, може, знаєш і латину?

- Так, знаю, - відповів арештований.

Жовтаві щоки Пілатові зайшлися барвою, і він запитав латиною:

- Як ти дізнався, що я хотів покликати собаку?

- Це дуже просто, - відповів ув’язнений також латиною. - Ти водив рукою в повітрі, - і арештант повторив Пілатів рух, - наче хотів погладити, і губи...

- Справді, - сказав Пілат.

Помовчали, а потім Пілат поставив запитання грецькою мовою:

- Отож ти лікар?