Слава ЗСУ!

Берліозів дядечко був щиро вражений такою поведінкою невідомця. “Ось, кажуть, не буває в наш час співчутливих людей!” - подумав він, відчуваючи, що в нього самого починають свербіти очі. Але водночас неприємна хмарка набігла на його душу, і тут же майнула полозом думка, а чи не прописався вже цей сердечний чолов’яга у квартирі небіжчика, позаяк і такі приклади життя подавало.

- Вибачте, ви були другом мого покійного Міші? - спитав він, утираючи рукавом ліве сухе око, а правим вивчаючи Коров’єва, яким стрясала печаль. Але той до того розридався, що немога була щось зрозуміти, окрім повторюваних слів “хруп - і надвоє!” Наридавшись досхочу, Коров’єв відклеївся нарешті від стіни і промовив:

- Ні, не можу більше! Піду вживу триста крапель ефірної валер’янки!.. - І, повернувши до Поплавського цілковито заплакане обличчя, докинув: - Ось вони, трамваї, які!

- Я перепрошую, це ви мені дали телеграму? - попитав Максиміліан Андрійович, натужно гадаючи, хто він за один, цей дивовижний плаксій.

- Він! - відповів Коров’єв і показав пальцем на кота. Поплавський витріщився, думаючи, що не розчув.

- Ні, не можу, бракне сили, - сьорбаючи носом, вів далі Коров’єв, - як згадаю: колесо по нозі... Одне колесо пудів десять має ваги... Хруп!..

Піду ляжу в постіль, забудусь уві сні, - та й зник з передпокою.

Кіт же поворухнувся, зіскочив зі стільця, став на задні лапи, взявся в боки, розкрив писок і сказав:

- Ну, я дав телеграму. Далі що? У Максиміліана Андрійовича відразу пішла обертом голова, руки й ноги віднялися, він випустив валізку і сів на стілець навпроти кота.

- Я, здається, людською мовою питаю, - суворо сказав кіт, - далі що? Але Поплавський не дав жодної відповіді.

- Паспорт! - ревнув кіт і простяг пухку лапу.

Нічого не тямлячи і нічого не бачачи, окрім двох іскр, що горіли в котячих очах, Поплавський вихопив з кишені паспорт, як кинджал. Кіт підчепив зі столика біля дзеркала окуляри в товстій чорній оправі, насунув їх на морду, від чого став ще показнішим, і витяг з тремтливої руки Поплавського паспорт.

“От цікаво, знепритомнію я чи ні?..” - подумав Поплавський. Здалеку долинало хлипання Коров’єва, весь передпокій наповнився запахом ефіру, валер’янки та ще якоїсь нудотної гидоти.

- Яким відділком видано документ? - попитав кіт, вдивляючись у сторінку. Відповіді не було.

- Чотириста дванадцятим, - сам до себе сказав кіт, водячи лапою по паспорту, якого він тримав догори низом, - так воно і є! Добре знаю цей відділок! Там усім без розбору видають паспорти! А я, приміром, не видав би такому, як ви! Ні за що не видав би! Глянув би тільки раз в обличчя і тут же відмовив би! - Кіт до того розсердився, що швиргонув паспорт об підлогу. - Ваша присутність на похороні відміняється, - продовжував кіт офіційним голосом, - завдайте собі труда від’їхати до місця мешкання. - І ревнув у двері: - Азазелло! На його поклик у передпокій вибіг маленький, кульгавець, обтягнутий чорним трико, з ножем, засунутим за шкіряний пояс, рудий, з жовтим іклом, з більмом на лівому оці.

Поплавський відчув, що йому бракне повітря, підвівся зі стільця і позадкував, тримаючись за серце.

- Азазелло, випровадь! - наказав кіт і вийшов з передпокою.

- Поплавський, - тихо прогундосив той, що увійшов, - сподіваюсь, уже все зрозуміло? Поплавський кивнув головою.

- Повертайся негайно у Київ, - вів далі Азазелло, - сиди там тихше води, нижче трави і про жодні квартири в Москві не мрій, ясно? Цей малюк, що наганяв на Поплавського смертельний жах своїм іклом, ножем і кривим оком, сягав економістові лише до плеча, але діяв енергійно, вправно і організовано.