Слава ЗСУ!

- Бачите, серед іншого, папірці нападали зі стелі, - буфетник стишив голос і ніяково озирнувся, - ну, їх усі й похапали. ї ось заходить до мене в буфет молодик, дає червінець, я - решти йому вісім п’ятдесят... Потім другий...

- Також молодик?

- Ні, літній чоловік. Третій, четвертий. Я все даю решту. А сьогодні перевіряв касу, глядь, а замість грошей - різаний папір. На сто дев’ять рублів прогорів буфет.

- Гай-гай! - гукнув артист. - Та невже вони думали, що то справжні паперові гроші? Я не припускаю думки, щоб вони це зробили свідомо.

Буфетник якось криво й тоскно оглянувся, але нічого не сказав.

- Невже шахраї? - тривожно спитав у гостя маг. - Невже серед москвичів є шахраї? У відповідь буфетник так гірко посміхнувся, що відпали будь-які сумніви: так, серед москвичів є шахраї.

- Це ницо! - обурився Воланд. - Ви людина бідна... Адже ви - бідна людина? Буфетник утягнув голову в плечі, так що стало видно, що він чоловік бідний.

- У вас скільки є заощаджень? Запитання було поставлене співчутливим тоном, але все ж таке запитання не можна не визнати неделікатним. Буфетник запнувся.

- Двісті сорок дев’ять тисяч рублів у п’яти ощадкасах, - відгукнувся з сусідньої кімнати деренчливий голос, - і вдома, під підлогою, двісті золотих десяток.

Буфетник ніби прикипів до свого табурета.

- Ну, безперечно, це не гроші, - поблажливо сказав Воланд своєму гостеві, - хоча, власне, вони вам і непотрібні. Ви коли маєте померти? Тут уже буфетник обурився.

- Такого ніхто не знає, і нікого таке не стосується, - відказав він.

- Отак і не знає, - почувся все той же паскудний голос з кабінету, - подумаєш, біном Ньютона! Помре він через дев’ять місяців, у лютому наступного року, від раку печінки в клініці Першого МДУ, в четвертій палаті.

Буфетник зжовк на обличчі.

- Дев’ять місяців... - задумливо рахував Воланд. - Двісті сорок дев’ять тисяч... це виходить, щось з двадцять сім тисяч на місяць? Малувато, але для скромного життя стане... Та ще ці десятки...

- Десяток реалізувати не пощастить, - ув’язався той самий голос, холодячи серце буфетникові, - по смерті Андрія Фоковича дім негайно повалять і десятки буде передано в Держбанк.

- І не радив би я вам лягати в клініку, - вів далі артист, - який сенс помирати в палаті під стогін та хрипіння безнадійно хворих? Чи не краще влаштувати бенкет на ці двадцять сім тисяч і, заживши отрути, перейти в інший світ під звуки струн, в оточенні сп’янілих красунь і друзів-одчайдухів? Буфетник сидів нерухомо і дуже зістарівся. Темні круги залягли під його очима, щоки обвисли, нижня щелепа відвалилася.

- Втім, ми розмріялися, - спохопився господар, - до справи! Покажіть ваші нарізані папірці.

Буфетник, хвилюючись, витягнув із кишені паку, розгорнув її та так і остовпів.

У шматкові газети лежали червінці.

- Любий мій, ви справді недужий, - сказав Воланд, знизуючи плечима.

Буфетник, дико посміхаючись, підвівся з табурета.

- А, - заникуючись, проговорив він, - а якщо вони знову теє...

- Гм... - задумався артист, - ну, тоді приходьте до нас знову. Ласкаво просимо! Радий був познайомитися.

Вмить вискочив з кабінету Короз’єв, учепився буфетникові в руку, почав трясти її та упрохувати Андрія Фоковича всім, усім передати вітаннячка. Знетямлений буфетник рушив до передпокою.

- Ґелло, проведи! - кричав Коров’єв.

Знову-таки ця руда гола в передпокої! Буфетник протиснувся у двері, писнув “до побачення” - і пішов, як п’яний. Пройшовши трохи вниз, він зупинився, сів на сходинку, витяг пакунок, перевірив - червінці були на місці.