Слава ЗСУ!

Коров’єв же вів далі:

- Але вертаймося до справи, Марґарито Миколаївно. Ви жінка вельми розумна і, безперечно, вже здогадалися про те, хто наш хазяїн.

Марґаритине серце стукнуло, і вона ствердно хитнула головою.

- Отож-бо, отож-бо, - казав Коров’єв, - ми вороги будь-яких недомовок і таємничостей. Щорік мессір дає один бал.

Він зветься весняним балом повні, або балом ста королів. Народу! - тут Коров’єв ухопився за щоку, наче в нього засіпав зуб. - Втім, я сподіваюся, ви на власні очі пересвідчитеся. Так ось: мессір парубкує, як ви, певно, розумієте й самі. Але потрібна господиня, - Коров’єв розвів руками, - погодьтеся, що без господині...

Марґарита слухала Коров’єва, пильнуючи, щоб не пропустити яке слово, під серцем у неї було холодно, надія на щастя паморочила голову.

- Усталилася традиція, - говорив далі Коров’єв, - господиня балу має неодмінно називатися Марґариток), по-перше, а по-друге, вона має бути з місцевих. А ми, ось самі бачите, подорожуємо та й якраз перебуваємо в Москві. Сто двадцять одну Марґариту знайшли ми в Москві, а, чи вірите, - тут Коров’єв з розпукою ляснув себе по стегну, - жодна не придатна! І, нарешті, щаслива доля...

Коров’єв промовисто всміхнувся, нахиляючись станом, і знову похолоділо серце Марґаритине.

- Досить балаканини! - гукнув Коров’єв. - Геть балачки: ви не відмовитеся перебрати на себе цей обов’язок?

- Не відмовлюся! - твердо відповіла Марґарита.

- Баста! - сказав Коров’єв і, піднявши лампадку, додав: - Прошу за мною.

Вони пішли поміж колонами і нарешті дістались якоїсь іншої зали, в котрій чомусь дуже пахло лимонами, де чулося якесь шарудіння і де щось черкнуло Марґариту по голові. Вона стенулася.

- Не лякайтесь, - солодко заспокоїв Коров’єв, беручи Марґарйту під руку. - Це бальні вигадки Бегемота, нічого більше. І взагалі я насмію порадити вам, Марґарито Миколаївно, ніколи і нічого не боятися. Це нерозумно. Бал буде бучний, не приховуватиму від вас цього. Ми побачимо осіб, засяг влади яких свого часу був надзвичайно великий. Але, бігме, як здумаєш про те, наскільки мікроскопічно малі їхні можливості порівняно з можливостями того, в чиєму почті я маю честь перебувати, робиться смішно і навіть, я б сказав, сумно. До того ж і самі ви - королівської крові.

- Чому це королівської крові? - налякано шепнула Марґарита, горнучись до Коров’єва.

- О королево, - грайливо заторохтів Коров’єв, - питання крові - найскладніші питання у світі! І якби розговорити декотрих прабабусь, а особливо тих із них, що мали репутацію скромниць, предивні таємниці розкрилися б, шановна Марґарито Миколаївно. Я анітрохи не схиблю, якщо, кажучи про це, нагадаю примхи тасованої колоди карт. Є речі, в яких цілковито неспроможні ані бар’єри між станами, ані кордони між державами. Дам наздогад: одна з французьких королев, що жила в шістнадцятому сторіччі, напевно, страшенно вразилася б, якби хтось сказав їй, що її премилу прапрапраправнучку я через багато-багато літ вестиму під руку в Москві бальними залами. Але ми прийшли! Тут Коров’єв задув свою лампаду, і вона зникла в нього з рук, а Марґарита побачила перед собою на долівці смужку світла під якимись темними дверима. У ці двері Коров’єв тихо стукнув. Умить Марґарита розхвилювалася так, що в неї зацокотіли зуби, а спину обсипало морозом. Двері розчинилися. Кімната була дуже невелика.

Марґарита побачила широке дубове ліжко з пожмаканими брудними простирадлами і подушкою. Перед ліжком стояв дубовий на різьблених ніжках стіл, на якому містився канделябр із гніздами у вигляді пташиних лап із кігтями. В цих семи золотих лапах горіли товсті воскові свічі. Крім того, на столику була велика шахівниця з фігурками, надзвичайно мистецьки виробленими. На невеличкому витертому килимку стояв низенький ослінчик. Був ще один стіл з якоюсь золотою чашею та з іншим канделябром, гілки якого були вироблені у вигляді змій. У кімнаті тхнуло сіркою та смолою, тіні від світочів перехрещувалися на долівці.