Слава ЗСУ!

- Дозвольте мені з ним порадитися? Воланд кивнув головою, і Марґарита, припавши до вуха майстра, щось пошептала йому. Чутно було, як той відповів їй:

- Ні, пізно. Нічого більше не хочу в житті. Окрім того, щоб бачити тебе. Але тобі вкотре раю - кидай мене. Ти пропадеш зі мною.

- Ні, не покину, - відповіла Марґарита і звернулася до Воланда: - Прошу знову повернути нас у підвал у провулку на Арбаті, і щоб лампа засвітилася, і щоб все стало, як було.

Тут майстер розсміявся і, обхопивши Марґаритину голову з давно випростаним хвилястим волоссям, сказав:

- Ой, не слухайте бідну жінку, мессіре! В цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було. - Він притисся щокою до голови своєї подруги, обняв Марґариту і почав приказувати: - Бідна, бідна...

- Не буває, кажете? - сказав Воланд. - Це правильно. Але ми спробуємо. - І він покликав: - Азазелло! У ту ж мить зі стелі на підлогу обвалився спантеличений і мало не збожеволілий громадянин в одній білизні, але чомусь з валізою в руках і в кепці. Від страху цей чоловік трясся і присідав.

- Могарич? - спитав Азазелло в того, хто звалився з неба.

- Алоїзій Могарич, - відповідав той, ловлячи дрижаки.

- Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього скаргу з повідомленням про те, що він зберігає в себе нелегальну літературу? - запитав Азазелло.

Новоявлений громадянин посинів і зайшовся покаянним плачем.

- Ви хотіли перебратись у його кімнати? - якомога задушевніше прогундосив Азазелло.

Шипіння розлюченої кішки розітнулось у кімнаті, й Марґарита, завиваючи:

- Знай відьму, знай! - вчепилася в обличчя Алоїзія Могарича нігтями.

Зчинився шарварок.

- Що ти робиш? - страдницьки прокричав майстер. - Марґо, не ганьби себе!

- Протестую, це не ганьба, - горлопанив кіт. Марґариту відтягнув Коров’єв.

- Я ванну прибудував... - цокотячи зубами, кричав покривавлений Могарич і з великого переляку почав торочи ти щось несосвітенне, - лише, щоб побілити...

сам купорос...

- От і добре, що ванну прибудував, - схвально сказав Азазелло, - йому потрібно ванни брати... - І гукнув: - Геть! Тоді Могарича перевернуло догори ногами і винесло зі спальні Воланда через відкрите вікно. Майстер витріщився, шепочучи:

- Але ж це, мабуть, дивовижніше за те, що розказував Іван! - до краю вражений, він розглядався на всі боки і нарешті сказав коту: - А, даруйте... це ти... це ви... - він запнувся, не знаючи, як звертатися до кота, на “ти” чи на “ви”, - той самий кіт, ви сідали у трамвай?

- Я, - підтвердив потішений кіт і докинув: - Приємно чути, що ви так ґречно звертаєтеся до кота. Котам звичайно чомусь кажуть “ти”, хоча жоден кіт ні з ким ніколи не пив брудершафта.

- Мені здається чомусь, що ви не такий уже й кіт... - нерішуче відповів майстер. - За мною все одно похопляться в лікарні, - боязко додав він Воланду.

- Та чого це їм похоплюватись! - заспокоїв Коров’єв, і якісь папери та книжки опинилися в його руках. - Це історія хвороби вашої?

- Так.

Коров’єв пошпурив історію хвороби в камін.

- Нема документа, нема й людини, - вдоволено казав Коров’єв, - а це домова книга вашого забудовника?

- Так...

- Кого прописано в ній? Алоїзія Могарича? - Коров’єв дмухнув на сторінку домової книги. - Раз, і нема його, і, майте на увазі, - не було. А коли цей забудовник дивуватиметься, скажіть, що йому Алоїзій наснився. Могарич? Який там Могарич? Жодного Могарича не було! - Тут прошнурована книга щезла з рук Коров’єва. - І ось вона вже на столі в забудовника.