Слава ЗСУ!

До осіб, котрі порвали з театром, окрім Аркадія Аполлоновича, належить зарахувати і Никанора Івановича Босого, хоч той і не був зв’язаний з театрами, окрім любові до дармових квитків. Никанор Іванович не тільки не ходить ні в який театр ані за гроші, ані задарма, але навіть міниться з обличчя при будь-якій театральній розмові. Не меншою, а більшою мірою він зненавидів, окрім театру, поета Пушкіна і талановитого артиста Саву Потаповича Куролєсова. Цього - до такої міри, що минулого року, побачивши в газеті обведену чорним об’яву про те, що Саву Потаповича в самий розквіт його кар’єри ухопив грець, - Никанор Іванович побуряковів так, що сам мало не пішов слідом за Савою Потаповичем, і заревів: “Отак йому і треба!” Більше того, в той же вечір Никанор Іванович, на якого смерть популярного артиста навіяла силу тяжких спогадів, один, в компанії лише з повним місяцем, що освітлював Садову, страшенно упився. І з кожною чаркою подовжувалася перед ним проклята низка ненависних фігур, і були в цій низці й Дунчіль Сергій Герардович, і красунечка їда Геркуланівна, і той рудий власник бійцівських гусей, і відвертий Канавкін Микола.

Ну, а що сталося з усіма цими? Змилуйтесь! Нічогісінько з ними не сталося, та й статися не може, бо ніколи насправді не було їх, як не було і симпатичного артиста-конферансьє, і самого театру, і старої скупердяйки Пороховникової тітки, що гноїть валюту в льосі, і вже, певно, не було золотих сурм і нахабних кухарів. Усе це лише снилося Никанору Івановичу під впливом поганця Коров’єва. Єдиним живим, хто влетів у цей сон, якраз і був Сава Потапович - артист, і ув’язався він у це тільки тому, що вкарбувавсь у пам’ять Никанорові Івановичу завдяки своїм частим виступам по радіо. Він був, а інших не було.

Так, можливо, не було і Алоїзія Могарича? О, ні! Цей не тільки був, але і зараз існує, і саме на тій посаді, від якої відмовився Римський, тобто на посаді фіндиректора Вар’єте.

Дійшовши до тями, приблизно через добу після візиту до Воланда, у поїзді, десь під В’яткою, Алоїзій упевнився в тому, що, виїхавши в нестямі чомусь з Москви, він забув натягнути штани, але невідомо чому вкрав зовсім непотрібну йому домову книгу забудовника. Заплативши величезні гроші провіднику, Алоїзій придбав у нього старі й засмальцьовані штани і з В’ятки повернув назад. Але дому забудовника він, на жаль, уже не знайшов. Убогі пожитки начисто злизав вогонь. Та Алоїзій був людиною надзвичайно промітною.

Через два тижні він уже жив у чудовій кімнаті в Брюсовському провулкові, а через кілька місяців уже сидів у кабінеті Римського. І як раніше Римський зазнавав страждань через Стьопу, так тепер Варенуха мучився через Алоїзія. Мріє Іван Савелійович лише про те, щоб цього Алоїзія прибрали б із Вар’єте куди-небудь з очей подалі, бо, як шепоче іноді Варенуха в інтимному товаристві, “такого підлотника, як цей Алоїзій, він начебто ніколи не зустрічав у житті й що начебто від цього Алоїзія він сподівається всього, чого завгодно”.

Втім, може бути, адміністратор і небезсторонній. Жодних темних справ за Алоїзієм не зареєстровано, як і взагалі жодних справ, якщо не рахувати, певно, призначення на місце буфетника Сокова когось іншого. Андрій же Фокович помер від раку печінки в клініці Першого МДУ місяців через дев’ять після появи Воланда в Москві...

Так, збігло кілька років, і замулилися правдиво описані в цій книзі події та загасли в пам’яті. Але не в усіх, не в усіх.