Слава ЗСУ!

- Миколо Івановичу, де ви? Що за фантазії! Малярію хочете підчепити? Ідіть чай пити! Враз сидень очутиться і відповість голосом облудним:

- Повітрям, повітрям хотів подихати, серденько моє! Повітря аж надто гарне! І ось він підведеться з лави, крадькома погрозить кулаком у вікно, яке зачиняється внизу, і поплентається в будинок.

- Бреше, бреше він! О, боги, як він бреше! - бурчить, відходячи від огорожі, Іван Миколайович. - Зовсім не чисте повітря вабить його в сад, він щось бачить у цю пору весняної повні й на самому місяці, й у саду, і в горішньому вікні.

Ех, дорого б я заплатив, щоб промкнутись у його таїну, щоб знати, яку таку Венеру він утратив і тепер марно ловить її, хапаючи руками повітря? І повертається додому професор зовсім недужим. Професорова дружина вдає, що не помічає його стану, і квапить його кластися спати. Але сама вона не лягає і сидить з книжкою коло лампи, дивиться згорьованими очима на заснулого. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович прокинеться з болісним криком, почне скидатися і плакати. Тому і лежить перед нею на скатертині коло лампи завчасу наготований шприц у спирті та ампула з рідиною густого чайного кольору.

Бідолашна жінка, зв’язана з тяжко хворою людиною, тепер може бути вільна і без побоювань може заснути. Іван Миколайович після заштрику спатиме до ранку зі щасливим обличчям і бачитиме невідомі їй, але якісь піднесені та щасливі сни.

Будить же вченого і змушує його жалісно кричати в ніч повні завжди одне і те саме. Він бачить неприродного безносого ката, який, підскочивши і якось уголос хукнувши, коле списом у серце прив’язаного до стовпа знавіснілого Гестаса. Але не стільки страшний кат, скільки неприродне освітлення уві сні від якогось хмаровища, що кипить і навалюється на землю, як це буває лише за світових катастроф.

Після заштрику все одміняється перед заснулим. Від ліжка до вікна пролягає широка місячна дорога, і на ту дорогу ступає чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм і починає іти до місяця. Поряд з ним іде якийсь молодик у роздертому хітоні та розбитим обличчям. Ідучи, вони про щось говорять жваво, сперечаються, прагнуть на чомусь зійтися.

- Боги, боги! - каже, обертаючи гоноровите обличчя до свого супутника, той чоловік у плащі. - Яка банальна страта! Але ти мені, будь ласкав, скажи, - тут гонор на обличчі перетворюється на благання, - адже її не було! Благаю тебе, скажи, не було?

- Ну, певно, не було, - відповідає хрипким голосом супутник, - це тобі привиділося.

- І ти можеш присягтись у цьому? - запопадливо прохає чоловік у плащі.

- Присягаюсь! - відповідає супутник, і очі йому чомусь усміхаються.

- Більше мені нічого не потрібно! - надірваним голосом вигукує чоловік у плащі й сходить усе вище до місяця, ведучи свого супутника. За ними йде спокійний та величний гостровухий пес.

Тоді місячний шлях закипає, з нього починає бити місячна ріка і розливається на всі боки. Місяць панує та виграє, місяць танцює та колобродить. Тоді в потоці проступає непомірної вроди жінка і виводить до Івана за руку оброслого бородою чоловіка, який лякливо озирається. Іван Миколайович відразу впізнає його. Це - той номер сто вісімнадцятий, його нічний гість, Іван Миколайович уві сні простягає до нього руки й жадібно питає:

- Отож цим і закінчилося?

- Цим і закінчилося, мій учню, - відповідає номер сто вісімнадцятий, а жінка підходить до Івана й каже:

- Певно, ним. Усе закінчилося, і все кінчається... І я вас поцілую в чоло, і у вас усе буде гаразд.