Слава ЗСУ!

“Ох, Берліозе, Берліозе! - нуртувало в Стьопиному мозкові. - Адже це в голові не вкладається!” Та побиватися довго не випадало, і Стьопа набрав номер у кабінеті фіндиректора Вар’єте Римського. Становище Стьопине було дражливе: по-перше, чужоземець міг образитись на те, що Стьопа перевіряє його після того, як був показаний контракт, та й з фіндиректором говорити було надзвичайно важко. Справді, бо його ж не запитаєш так: “Скажіть, чи укладав я вчора з професором чорної магії контракт на тридцять п’ять тисяч рублів?” Так питати не годиться!

- Алло! - почувся в слухавці різкий, неприємний голос Римського.

- Драстуйте, Григорію Даниловичу, - тихо заговорив Стьопа, - це Лиходєєв. Тут така справа... гм... гм... у мене сидить цей... є... артист Воланд... Так ось... я хотів запитати, як відносно сьогоднішнього вечора?..

- А, чорний маг? - відгукнувся в трубці Римський. - Афіші зараз будуть.

- Ага... - слабким голосом проказав Стьопа, - ну, бувайте...

- А ви скоро прийдете? - спитав Римський.

- За півгодини, - відповів Стьопа і, повісивши рурку, стис гарячу голову руками.

Ой, яка ж препогана виходила річ! Що ж це з пам’яттю, громадяни? Га? Але довше затримуватись у передпокої було негоже, і Стьопа тут же уклав план: усіма засобами приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз насамперед спритно випитати в чужоземця, що, власне, він наміряється сьогодні показувати в довіреному Стьопі Вар’єте? У той мент Стьопа повернувся від апарата і в дзеркалі, яке висіло в передпокої й довго не витиралося лінькуватою Грунею, виразно побачив якогось дивного суб’єкта - довгого, як жердина, і в пенсне (о, коли б тут був Іван Миколайович! Він упізнав би цього суб’єкта відразу!). А той відобразився і згинув. Стьопа в тривозі глибше заглянув у передпокій, і вдруге його хитнуло, бо в дзеркалі пройшов величезний чорний кіт і так само зник.

У Стьопи обірвалося серце, він мало не впав.

“Що ж це таке? - подумав він. - Чи не втрачаю я розум? Звідки ці відображення?!” - Він заглянув у передпокій і злякано закричав:

- Груню! Який це кіт тут у нас шастає?! Звідки він? І хтось ще з ним?!

- Не турбуйтеся, Степане Богдановичу, - відізвався голос, але не Грунин, а гостя зі спальні. - Кіт цей мій. Не нервуйте. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа, вона скаржилася, що ви в неї відпустку замахлювали.

Слова ці були такі несподівані й недоладні, що Стьопа вирішив, що вони йому причулися. Геть ошелешений, він повернувся підтюпцем до спальні й закам’янів на порозі. Волосся його заворушилося, на лобі рясно виступив дрібний піт.

Гість перебував у спальні вже не сам, а в товаристві. В другому кріслі сидів той жевжик, що привидівся у передпокої. Тепер його ясно можна було розгледіти: вуса-пір’їнки, скельце пенсне виблискує, а другого скельця немає. Але побачив він у спальні речі ще гірші: на ювеліршиному пуфі в нахабній позі розсівся хтось третій, а саме - жахливих розмірів чорний кіт з чаркою горілки в одній лапі й виделкою, на яку він устиг настромити маринований гриб, у другій.

Світло, і без того тьмянувате в спальні, зовсім почало мерхнути в очах Стьопи.

“Ось як воно божеволіють...” - подумав він і ухопився за одвірок.

- Я бачу, ви трохи збентежені, найдорожчий Степане Богдановичу? - запитав Воланд у Стьопи, який цокотів зубами. - А дивуватися тут немає чому. Це мій почет.

У цю мить кіт випив горілку, і Стьопина рука поїхала по одвірку вниз.