Слава ЗСУ!

- Головним чином, Понтій Пілат. Але й кальсони також. Ми ж бо казенну білизну з вас скинемо і віддамо вам вашу одіж. А вас приставлено сюди в кальсонах. Проте на квартиру до себе ви заїздити і не збираєтесь, хоч я і натякнув на це. Далі доточиться Пілат... і справа готова! Від цієї миті щось дивне поробилося з Іваном Миколайовичем. Його воля наче розтріскалася, і він відчув, що заслабкий, що потребує поради.

- Так що ж робити? - спитав він цього разу нерішуче.

- Ну от і славно! - відгукнувся Стравінський. - Це найслушніше запитання. Тепер я скажу вам, що, власне, з вами трапилося. Вчора вас хтось дуже настрахав і пригнітив розповіддю про Понтія Пілата і подібними речами. І ось ви, знервований, засмиканий чоловік, пішли по місту, розказуючи про Понтія Пілата.

Цілком природно, що вас мають за божевільного. Ваш рятунок зараз лише в одному

- в цілковитому спокої. І вам неодмінно треба залишитися тут.

- Але ж його необхідно зловити! - уже благально вигукнув Іван.

- Гаразд, але самому ж навіщо бігати? - Викладіть на папері всі ваші підозри та обвинувачення проти цієї людини. Немає нічого простішого, як переслати вашу заяву куди слід, і коли, як ви гадаєте, ми маємо справу зі злочинцем, усе дуже швидко з’ясується. Але тільки одна умова: не напружуйте мозок і намагайтеся менше думати про Понтія Пілата. Мало що можна наговорити! Не всьому треба йняти віри.

- Зрозумів! - рішуче заявив Іван. - Прошу видати мені папір і перо.

- Видайте папір і коротенький олівець, - наказав Стравінський дебелій жінці, а Іванові мовив так: - Але сьогодні раджу не писати.

- Ні, ні, сьогодні ж, неодмінно сьогодні! - занепокоєно вигукнув Іван.

- Гаразд. Тільки не напружуйте мозок. Не вийде сьогодні, вийде завтра.

- Він утече!

- О ні, - переконано заперечив Стравінський, - він нікуди не втече, гарантую вам. І пам’ятайте, що тут у нас вам усіляко допоможуть, самі ви не впораєтеся. Ви мене чуєте? - раптом багатозначно спитав Стравінський і заволодів обома руками Івана Миколайовича. Взявши їх у свої, він довго, дивлячись Іванові просто в очі, повторював: - Вам тут допоможуть... ви чуєте мене?.. Вам тут допоможуть... Ви дістанете полегшу. Тут тихо, все спокійно... Вам тут допоможуть...

Іван Миколайович несподівано позіхнув, вираз його обличчя пом’якшав.

- Так, так, - тихо сказав він.

- Ну от і славно! - за своїм звичаєм скінчив розмову Стравінський і підвівся. - До побачення! - Він потис руку Іванові, а коли виходив, повернувся до того, що був з борідкою, і сказав: - Так, а кисень усе ж спробуйте... і ванни.

За якусь хвилинку перед Іваном не було ні Стравінського, ані почту. За ґратами у вікні, в полудневому сонці, пишався радісний і весняний бір на протилежному березі, а ближче виблискувала річка.