Слава ЗСУ!

- Ні.

Вона поглянула на мене здивовано, а я нагло, цілком несподівано, збагнув, що все життя кохав саме цю жінку! Оце так штука, га? Ви, певно, скажете, божевільний?

- Нічого я не кажу, - гукнув Іван і додав: - Благаю, далі! І гість продовжував:

- Так, вона скинула на мене здивовані очі, а після довгого погляду спитала таке:

- Ви взагалі не любите квітів? У голосі її була, як мені здалося, ворожість. Я йшов поруч неї, намагаючись ступати в ногу, і, собі на подив, зовсім не відчував себе скутим.

- Ні, я люблю квіти, лише не ці, - сказав я.

- А які ж?

- Я троянди люблю.

Тієї миті я пожалкував про те, що це сказав, бо вона провинно всміхнулась і жбурнула свої квіти у рів. Розгубившись трохи, я все-таки підняв їх і простяг їй, але вона з осміхом відштовхнула квіти, і я сам поніс їх у руках.

Так ішли мовчки якийсь час, поки вона не забрала в мене з рук квіти і не кинула їх на бруківку, потім просунула свою руку в чорній рукавичці з розтрубом під мою, і ми пішли поруч.

- Далі, - сказав Іван, - і не пропускайте, будь ласка, нічого!

- Далі? - перепитав гість. - Що ж, далі ви могли б і самі вгадати. - Він рвучко витер непрохану сльозу правим рукавом і продовжував: - Кохання вискочило перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулкові, й вразило нас обох одним махом. Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж! Вона, щоправда, твердила згодом, що це не так, що ми, безперечно, були закохані бозна-відколи, не знаючи, не бачачи одне одного, і що вона жила з іншим чоловіком... і я там, тоді... з цією, як її...

- З ким? - запитав Бездомний.

- З цією... ну... з цією, ну... - відповів гість і заклацав пальцями.

- Ви були одружені?

- Та так, ось же я клацаю... З цією... Варочкою... Манечкою... ні...

Варочкою... ще сукня смугаста, музей... Втім, я не пам’ятаю.

Так ось; вона казала, що з жовтими квітами в руках вона вийшла в той день, щоб я нарешті її знайшов, і що якби цього не сталось, то вона отруїлася б, позаяк життя її - порожнеча.

Так, кохання вразило нас миттєво. Я це знав того ж дня, через годину, коли ми опинилися, не помічаючи міста, біля Кремлівських мурів на набережній.

Ми розмовляли так, наче розійшлися вчора, наче знали одне одного багато років.

Другого дня ми умовилися зустрітися там-таки, на Москві-ріці, й зустрілися.

Травневе сонце світило нам. І незабаром, невдовзі стала ця жінка моєю таємною дружиною.

Вона приходила до мене кожного дня, а чекати и я починав від ранку. Чекання це виливалося в те, що я переставляв на столі речі. За десять хвилин я сідав до віконця і починав дослухатися, чи не стукне ветха хвіртка. І ото чудасія: до зустрічі моєї з нею до нашого дворика мало хто приходив, краще сказати, ніхто не приходив, а тепер мені здавалося, що всеньке місто ринуло сюди. Стукне хвіртка, зайдеться серце, і, уявіть, на рівні мого обличчя за віконцем неодмінно чиїсь брудні чоботи. Точильник. Ну, кому потрібен точильник у нашому домі? Що точити? Які ножі? Вона увіходила у хвіртку один раз, а серце моє до того заходилося не менше десяти разів, я не брешу. А потім, коли надходила її пора і стрілка показувала полудень, воно навіть і не переставало тріпотіти доти, поки без стуку, майже безгучно, не рівнялися з вікном черевички з чорними замшевими накладками-бантами, стягнутими сталевими пряжками.