Слава ЗСУ!

Занудження вояків та їхні прокльони на голови розбійників були зрозумілі.

Побоювання прокуратора, що під час страти в ненависному йому городі Єршалаїмі можуть статися заворушення, на щастя, не справдилися. І коли побігла четверта година страти, поміж двома кордонами, верхньою піхотою і кавалерією біля підніжжя, не залишилося, всупереч усім сподіванням, жодної людини. Сонце спалило юрбу і погнало її назад у Єршалаїм. За лавою двох римських кентурій опинилися лише два невідомо чиї собаки, які не знати нащо потрапили на пагорб.

Але їх також зморила спека, і вони лягли, висолопивши язики, важко дихаючи і зовсім не зважаючи на зеленоспинних ящірок, єдиних створінь, які не боялися сонця і шастали між розпеченим камінням і якимись виткими рослинами з великими шипаками.

Ніхто не чинив спроб відбити засуджених ані в самому Єршалаїмі, запрудженому військом, ані тут, на оточеному пагорбі, і юрба повернулася в город, бо й справді зовсім нічого цікавого не було в цій страті, а там, в городі, вже наготовувалися до великого свята Пасхи, яке заходило увечері.

Римська піхота у другому ярусі потерпала ще більше, ніж кавалеристи. Кентуріон Щуролуп тільки те й дозволив солдатам, щоб зняли шоломи і накрилися білими завоями, змоченими водою, але тримав солдат стоячи і зі списами в руках. Сам він у такому ж завої, але не змоченому, а сухому, походжав недалеко від гурту катів, не знявши навіть зі своєї сорочки накладних срібних лев’ячих морд, не знявши поножів, меча і ножа. Сонце било просто в кентуріона, не завдаючи йому жодної шкоди, а на лев’ячі морди не можна було глянути, очі випікав сліпучий блиск срібла, яке мовби закипало на сонці.

На понівеченому обличчі Щуролупа не виображувалось ні втоми, ані невдоволення, і здавалося, що велетень-кентуріон здатен ходити так весь день, усю ніч і ще день, - і словом, стільки, скільки буде потреба. Усе так само ходити, поклавши руки на важкий з мідяними бляхами пояс, усе так само суворо поглядаючи то на стовпи зі стратниками, то на вояків у лавах, усе так само незворушно відкидаючи носаком волохатого чобота вибілені часом людські кістки чи дрібні крем’яхи, що потрапляли йому під ноги. Той чоловік у каптурі розташувався недалеко від стовпів на триногому дзиґлику і сидів у добродушній непорушності, іноді, втім, знічев’я длубаючи прутиком пісок. Слова про те, що за лавою легіонерів не було жодної людини, не зовсім правдиві.

Один чоловік усе-таки там був, тільки не всім його було видко. Він перебував не на тому боці, де було відкрито узвіз і з якого найкраще оглядалася страта, а на північному схилі, там, де пагорб не пологий і приступний, а нерівний, де були і ритвини і провалля, там, де, ухопившись у розколині за прокляту небом безводну землю, силкувалося жити хирляве фігове деревце.

Саме під ним, цим деревцем, яке анітрохи не давало тіні, й умостився той єдиний глядач, а не учасник страти, і сидів він на камені від самого початку, тобто ось уже четверту годину. Так, для того щоб бачити страту, він вибрав місце не краще, а гірше. Але все ж таки і звідси через кордон було видно стовпи та дві сяючі плями на грудях кентуріона, а цього, вочевидь, для чоловіка, який виразно прагнув, щоб на нього мало звертали увагу і не турбували, було цілком достатньо.

Але перед чотирма годинами, на початку страти, чоловік цей поводив себе зовсім по-іншому і дуже впадав у око, через те, напевно, він і змінив тепер свою поведінку та усамітнився.