Слава ЗСУ!

Я мовчав.
— Бачиш... Це дуже далеко. Я не можу забрати свого тіла. Це заважко.
Я мовчав.
— Але це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого
жалкувати.
Я мовчав.
Він трохи занепав духом. Але все ж зробив ще одне зусилля:
— Знаєш, це буде гарно. Я теж зорюватиму. I всі зорі будуть наче криниці з
рипучою корбою. I всі зорі дадуть мені напитися...
Я мовчав.
— Подумай, як буде чудово! Ти матимеш п'ятсот мільйонів дзвіночків, а я п'ятсот
мільйонів струмків...
I тут він теж замовк, бо заплакав...
— Це тут. Дай мені ступити ще крок самому.
I він сів на піску, бо йому стало страшно. Потім він сказав:
— Знаєш... моя рожа... я за неї відповідаю! А вона така квола! I така довірлива.
Єдине, чим вона може захищатися, це чотирма жалюгідними колючками...
Я теж сів, бо мені підломились ноги. Він мовив:
— Ну от. Це все...
Завагався ще з хвилину і встав. I ступив лише крок. Я не міг ворухнутися.
Неначе жовта блискавка майнула біля його ніг. Якусь мить він стояв непорушно. Не
закричав. Потім упав — повільно, як падає дерево.
Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки.

XXVII

I от збігло вже шість років... Я ще нікому не розповідав цієї історії. Коли я
повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живого й здорового. Важко
було в мене на душі, але я казав їм:
— Це просто втома...
I все ж потроху я заспокоївся. Тобто... не цілком. Але я добре знаю: він на свою
планетку повернувся, бо коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно
було не таке вже й важке... А ночами я люблю слухати зорі. Немов п'ятсот
мільйонів дзвіночків...
Але ось що дивовижно. В обротьці, намальованій для принцового баранця, я забув
намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. I я
питаю себе: що ж коїться там, на його планетці? Що, як баранець з'їв рожу? Іноді
я кажу собі: «Ні, звичайно, ні! Маленький принц на ніч прикриває рожу скляним
ковпаком і пильно стежить за своїм баранцем». Тоді я щасливий. I всі зорі
тихенько сміються.
А часом я кажу собі: «Іноді, трапляється, буваєш неуважний... Тоді все може
статися! Що, як він якось увечері забув про скляний ковпак або вночі викрався
баранець на волю...» I тоді всі дзвіночки мовби плачуть...
Усе це загадкове й незбагненне. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца,
як і для мене, світ стане інший, коли десь, невідомо де, баранець, що його ми
ніколи не бачили, можливо, з'їв рожу...
Погляньте на небо. I спитайте себе: «Є ще та квітка чи нема її? Може, баранець
її з'їв?» I ви побачите, як усе змінюється...
I ніколи жоден дорослий не зрозуміє, як це важливо!
Це, по-моєму, найкраще й найсумніше місце у всьому світі. Цей же куточок пустелі
намальовано й на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще
було видно. Саме тут маленький принц уперше з'явився на Землі, а потім зник.