Слава ЗСУ!

Поки я шукав щілини в огорожі, з суміжного поля до перелазу підійшов чоловік такого зросту, як і той, що гнався за нашим човном. Кожен крок його дорівнював приблизно десяти ярдам, а заввишки він був такий, як сільська дзвіниця. З переляку я сховався у ячмінь і звідти спостерігав, як він ліз на перелаз і, озираючись на сусідній лан праворуч, почав кликати когось голосом, куди гучнішим, ніж сурма. Спершу мені навіть здалося, що то був не голос, а грім, з такої висоти він лунав. На покрик з'явилося ще семеро таких самих страховищ з серпами завдовжки із сім наших кіс. Я зрозумів, що це його слуги або наймити, бо одяг їхній був гірший; вислухавши його, вони заходилися жати той лан, де я ховався.

Я прагнув утекти від них якомога далі, але пересуватися доводилось з великими труднощами, бо стебла були одне від одного не більше як на фут, і я ледве протискувався між ними. Проте я все-таки посувався вперед, аж доки потрапив на ділянку, де ячмінь виліг від вітру та дощу. Тут уже я не міг ступити й кроку, бо стебла так поперепліталися, що протиснутись між ними було зовсім неможливо, а остюки на колосках були такі цупкі та гострі, що крізь одяг в'їдалися мені в тіло. Тим часом я почув, що женці наблизились ярдів на сто до мене.

Знесилений і засмучений, я в розпачі ліг у борозну, щиро бажаючи вмерти, і став оплакувати свою дружину з осиротілими дітьми та клясти шалену впертість, яка штовхнула мене на цю подорож, всупереч порадам усіх моїх родичів та друзів. Серед таких сумних думок у моєму мозку майнула гадка про країну ліліпутів, де мене вважали за найбільше чудо в світі, де я здатний був однією рукою тягти увесь імператорський флот і де я зробив багато інших вчинків записаних назавжди в літописи держави. Ті вчинки здадуться неймовірними майбутнім поколінням, хоч вони й були засвідчені мільйонами очевидців. Я передбачав, що ці велетні дивитимуться на мене із зневагою, і порівнював себе з ліліпутом, який випадково опинився б між нас. Та я розумів — зневага буде найменшим лихом. Якщо людські істоти виявляють жорстокість і лють пропорційно своєму зростові, то чого ж я мав сподіватися від цих варварів, коли перший-ліпший з них міг проковтнути мене, навіть не помітивши цього. Безперечно, філософи мають рацію, коли кажуть, що немає ні малого, ні великого і що ці поняття встановлюються лише порівнянням. Може трапитися так, що й ліліпути зустрінуть народ, дрібніший від них настільки, наскільки вони були дрібніші від мене. І хтозна, чи немає в якій-небудь далекій, невідомій нам досі країні раси, що перевершує своїм зростом навіть оцих велетнів.

Незважаючи на переляк та розгубленість, я так заглибився в ці міркування, що опам'ятався тільки тоді, коли один із женців підійшов ярдів на десять до моєї борозни; за мить він мав або розрізати мене серпом, або розчавити ногою. Коли він намірився ступити далі, я скрикнув так голосно, як кричать тільки з переляку. Велетень спинився, оглянувся на всі боки й кінець кінцем побачив мене на землі.

З хвилину він вагався, наче людина, що міркує, як би зручніше схопити звірючку, не давши їй укусити або вжалити себе, як це не раз робив я сам, ловлячи лисиць в Англії. Нарешті він великим і середнім пальцями взяв мене за поперек і, щоб краще роздивитися, підніс ярдів на три до своїх очей. Я вгадав його намір і настільки опанував себе, що не пручався, хоч він боляче стискав мої боки, тримаючи мене футів на шістдесят од землі. Я тільки дозволив собі звести вгору очі і, молитовно склавши руки, вимовив кілька слів сумним, приниженим тоном, що найдужче пасував до мого тодішнього становища. Я ввесь час боявся, що він жбурне мною об землю, як ми звичайно робимо з маленькими шкідливими звірятками, яких хочемо знищити. Але, на моє щастя, його, видимо, зацікавив мій голос та рухи, і він почав пильніше приглядатися до мене та зачудовано дослухатися до моїх слів, хоч і не розумів їх. Тим часом я все стогнав, показуючи головою, що він боляче стискає мене пальцями. Він, здасться, зрозумів, чого я хочу, бо обережно поклав мене в полу своєї куртки і побіг до хазяїна — того самого фермера, якого я попереду бачив на полі.

Той, вислухавши наймитову розповідь, одломив соломинку з добру палицю завбільшки і підняв нею поли мого камзола, думаючи, очевидно, що це якась особлива оболонка, дарована мені природою; потім він здмухнув мені з лоба волосся, щоб краще роздивитись моє обличчя. Він скликав усіх наймитів і запитав їх (як дізнався я згодом), чи не бачили й вони таких маленьких тварин, потім обережно поставив мене рачки на землю. Я відразу звівся на ноги й почав повільно походжати сюди-туди, даючи зрозуміти цим людям, що не маю наміру тікати. Тоді вони, щоб краще бачити мої рухи, посідали всі долі круг мене, а я, знявши капелюха, низенько вклонився фермерові; потім упав навколішки, підняв угору руки, звів очі, якомога голосніше промовив кілька слів і уклінно подав фермерові гаманець із золотими монетами, що був у мене в кишені. Велетень поклав його собі на долоню і підніс, щоб краще роздивитись, до очей. Витягши з рукава шпильку, він кілька разів штрикнув нею в гаманець, але так і не здогадався, що це таке. Тоді я на мигах попросив його покласти руку на землю, відкрив гаманець і висипав йому в жменю все золото. Там було шість іспанських золотих по чотири пістолі кожний і щось із двадцять чи тридцять дрібніших монет. Наслинивши пальця, він підняв ним одну монету, потім другу і, як видно, не знаючи, що воно таке, знову знаками звелів мені сховати їх у гаманець і покласти в кишеню. Я ще кілька разів запропонував йому взяти гроші, та врешті мусив скоритися.