Слава ЗСУ!

Дія третя

Декорація та ж.

Ява І

Мартин. Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з імєнія Красовського, то наче п'ять котів вскочило у груди і разом почали дряпать там своїми гострими кігтями!… Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, - і я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!… Нефодій Осипович за грабіж узяв заявленіє, каже: це уголовне діло!… Красовський хвалиться та похваляється!… Хвались, хвались!… Коли б мені ще роздратувать його, щоб він розбій який зробив, та на Сибір… Що Сибір? На каторгу його!… Будеш ти знать Борулю і дітям закажеш!… Я не буду хвалиться, ні, а тим часом і в острог, і в Сибір, і на каторгу тебе запру… О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поїхав у город - до повіреного, там голова: губерньою править! Ну, та день-два підожду… Гей, Омелько!… Бог дасть, дочку пристрою, тоді заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту їздить, у карти грать.

Входе Омелько.

Чого ти лізеш, як черепаха?

Омелько. А хіба я птиця? Літать не можу, поки встанеш, поки прийдеш…

Мартин. Ну, ну, годі…

Омелько. Коли б чоловік крила мав…

Мартин. Годі!

Омелько (набік). Ніколи не дасть договорить…

Мартин. Іди мені зараз аж на шпиль, звідтіля видко верстов на п'ять по дорозі в город, там будеш сидіть і ждать…

Омелько. Чого?

Мартин. Слухай!

Омелько. Та я ж слухаю.

Мартин. Мовчки слухай!

Омелько. Мовчу…

Мартин. Як побачиш наші коні і нашу натачанку і буде там сидіть двоє, прибіжиш додому попереду…

Омелько. А як я не добіжу попереду?

Мартин. Що ти йому будеш казать?

Омелько. Трохим же буде кіньми їхать, а я пішком бігтиму, то хоч би з мене й дух виперло, а я не поспію вперед, хіба разом прибіжимо.

Мартин. Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку побачив і вперед прибіг.

Омелько. Не прибіжу. Годів п'ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу. Та й нащо ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака! Та Трохим.на зло мені запустить так коней, що й чорт з ним не збіжить.

Мартин. Хіба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти наввипередки з кіньми біг?

Омелько. А хіба я знаю.

Мартин (бере його за груди). Не знаєш?

Омелько (набік). Отже, останню свиту порве.

Мартин. Звістку, звістку, звістку щоб подав вперед- гость важний приїде!

Омелько. То дозвольте коня взять.

Мартин. Бери, бодай тебе за пупа взяло, тілько не муч мене!

Омелько. А якого ж коня взять? Я візьму Рака…

Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей і виводить.

Та постривайте, пане, я сам піду, а то ви мені свиту порвете. (Випхнув.)

Ява II

Мартин, а потім Марися.

Мартин. От мука мені з цим каторжним Омельком! І вигнав би, жаль - давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справді дурний трохи зробився.

Входить Марися і несе клунок. Куди це? Що це?

Марися. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.

Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на річку підеш? Для чого ж то я двох робітниць найняв?

Марися. Вони на городі копають, а я ж що буду робить?

Мартин (набік). Справді!… і сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти… (До Марисі.) Нічого не роби!

Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворію.

Мартин. Глупство? Наглядай, щоб другі робили, а сама надінь мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, - є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продається…

Марися. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть.

Мартин. Не смій мені, кажу! (Набік.) Яку б їй роботу найти пристойну?… А! (До Марисі.) Я тобі п'яльця достану, будеш вишивать у п'яльцях.

Марися. Та я ж не вмію.

Мартин. Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад.

Марися знизує плечима і виходить. Піду справді до Сидоровички, я бачив у неї п'яльця, вона вже стара, не бачить, то віддасть для Марисі, для своєї хрещениці, і покаже, як на них вишивать… Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобі свердлом стане! (Пішов.)