Слава ЗСУ!

Іладіка, вдягнена в довгу грецьку сукню, пропливла через опочивальню з двома полумисками на випнутих уперед руках і зупинилася коло Гатила.

— Куди поставити, князе?

За сі роки в Києвому городі Іладіка перейняла мову й говорила майже як русинка, й тільки «ж» та «ш» вимовляла не завжди, особливо, коли хвилювалася.

Богдан мовчки кивнув на підвіконня, бо стіл був до краю заставлений усіляким посудом.

Княжна Іладіка зробила, як він сказав, тоді пропливла до столу й тихо йойкнула:

— Все стоїть незайняте!

Князь нічого не відповів їй, чекаючи, коли вона вийде, щоб знову поринути в забуття. Та княжна вклякла біля столу й дивилася на Гатила такими широко розплющеними карими очима, що він аж засовався.

— Чого стоїш?

— А сцо? Зору, поки попоїси.

— Йди.

Дівчина грайливо заблимала:

— Не піду, поки не попоїси. Бити-ймеш? Усі в дворі рецуть, сцо то я тебе так зле годую...

— То й що тобі є?

— Мені боляце... — серйозно проказала грекиня й довірливо спитала: — Мозе, хай хтось инчий носе тобі страву?

Гатило махнув рукою й відвернувся. Йому було зовсім-таки байдуже, хто носитиме ті полумиски й чи носитиме їх узагалі. Він сидів так, обличчям до вікна, поки Іладіка й вийшла. Власне, він і не чув, коли дівчина зникла, а як поглянув назад, у спочивальні не було нікого.

Смерком Гатило в тій самій гуні вийшов у садок, який починав братися дрібним листям. На лавці хтось бухикав і совавсь. Князь хотів був повернутися, тоді роздумав і собі сів поряд, навіть не глянувши, хто то є.

— Зирю на тебе, Гатиле, та й згадую...

Князь упізнав косака Шумила. Старий уже кілька разів намагався розважувати його своїми спогадами. То було одне й те саме: як зустрів його під Витичевом, як нарік ім'я йому, як потім...

— Тоді я-м був ще молодий.

Отже, не вгадав. Дідо почав говорити про себе. Гатило спробував здумати, скільки ж йому літ, але, так і не здумавши, сидів і не обзивався. Шумило ж неначе знав, про що мислить Великий князь.

— А з русальської неділі на дев'яносто четверте літо зверне мені.

Шумило вже сидів удома — Юрко вийшов з того віку, коли мав надобу в ньому. Гатило дав старому готаманові маленьку хижу в самому кутку двору, під вежею Полунічних воріт, і Шумило цілі дні висиджував із сторожами на вежі й удивлявся побляклими очима в далеч, на перехрестя Залозного й Соляного шляхів, яке без ліку топтав копитами своїх коней.

— А се-м намислив помирати абощо... Не доведи, Боже.

Гатило аж обернувся до діда. Не думав, що Шумило так боїться смерті. Він глухим голосом спитав:

— Страхітне?

Дідо відповів не зразу. Спершу побухикав, тоді зітхнув і мовив:

— Ніт, не страхітне. Я-м смерті не боявсь аніколи. Й сам добре відаєш. — І раптом нахилився до князя й довірливо забубонів: — Але страхаюся вмерти в запечі! Не личить косакові. В Лузі на глум стану... — Він знову бухикнув й аж тоді спитав: — Гатиле, чи немає де раті в землі твоїй?

— Нема, — байдуже відповів князь і встав, махнувши рукою Шумилові...

Борислав Борич був тепер першою людиною в усьому царстві Руському. Він щоразу повідомляв Великого князя про свої дії, але то було для годиться, бо ж обидва добре знали се. Вранці наступного дня Борислав прийшов по обіді.

— Слю в греки Годоя, — сказав він.

— Для чого?

— Дань.

— А-а...

Данину Всхідня Римська імперія сплачувала в Мізії в городі кам'яностінному Сердіці. Сплачувала чинно, та виникли суперечки: частину боргу імператор Маркіан хотів гасити товарами. Богдан торік погодивсь, але сього року виявилося, що товари такі русинам непотрібні й вони можуть купувати їх дешевше на всхідних марках — у Персії чи деінде.

— Добре робиш, Боричу, — сказав Гатило, бо без побратима не знав би, що й діяти з такою державою.

Перший болярин більше нічого не казав, але Гатило час від часу зиркав у його бік. Щось має повідати ще Борислав, а мовчить і тільки задумано шкребе полисіле тім'я. Нарешті почав здалеку:

Чуєш, Гатиле... Я-м багато слухався тебе... Тепер послухай мене маломудрого.

— Речи, — сказав Гатило.

— Видимир, князь готський, послав гудця Ардарікові, що-с ти охабився землі Руської.

— Нехай, — кволо кинув князь, бо йому й справді було байдуже, хто та як про нього мислить і що каже.

— Але то ще не все...

— Речи...

— Ардарік одповів Видимирові, що Аттіла... зворожений.

— Ким?

— Перевітницею, — не зразу відповів болярин. — Зворожений і не може ні на коня сісти, ні з хорому вийти — ноги відняло.

Гатило тільки зітхнув. Десь-то так воно й є, бо вже рік він і справді не виходив за стіни городу Києвого.