знайди книгу для душі...
Свідками цієї нещадної боротьби за життєвий простір є й залишки колись великих народів у надрах германців, і руїни десятків і десятків квітучих міст, і ті позначки, які слов'яни лишили на карті Європи у вигляді сотень тисяч топонімів і, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пізніше, коли слов'янське населення засимілювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослідити кожну деталь, а потім зіставити між собою всі оті квіди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсім нічого спільного не мають ні з побутом германців, ні з їхньою міфологією, а отже, й історією.
На думку перших видавців епосу «Вількіна сага», наприклад, він складається частково із слов'янських переказів. А коли так, якщо навіть частково, то тут, звичайно, не обійшлося ні без вільного переспіву слов'янських пісень скальдами-професіоналами, ні без мимовільних помилок, підлаштовувань, навіть свідомих підробок.
Фольклор — то велика й невичерпна скарбниця знань, і ми не маємо права ним нехтувати. Бо саме так, узявши путівником пісні та притчі Біблії, в яких доти вбачали все що завгодно, тільки не зібрання інформації, — археологи знайшли найбільші міста Стародавнього Сходу. Саме пішовши слідами еллінського епосу часів Троянської війни — «Іліади» й «Одіссеї» — Генріх Шліман відкрив руїни Трої.
Це стосується й писаної історії. На перший погляд незначна ба навіть чужа в загальній оповіді риса чи згадка може стати тією ниточкою, яка розплутає безнадійний клубок. У цьому зв'язку цілком зрозумілими стають і ті незрозумілі слова Йордана, де він намагається ховати кінці в воду: «Хто не знає звичаю народів запозичати один в одного власні імена? Римляни прибирають собі македонські, греки — римські, сармати — германські. Готи ж здебільшого запозичають свої імена в гунів»[87]. Хоча це було вже через сто років після смерті Аттіли й нібито після розпаду його держави.
Йордана спростувати неважко. Так, він має рацію: всім відомі факти, коли люди однієї нації прибирають імена людей нації іншої. Це часом робиться дуже масово, але ніколи без вагомих на те причин: або через приналежність до однієї релігії, або ж через національну чи духовну залежність (при цьому брались імена поневолювачів).
Ім'я людини в старовину було не простою формальністю, а символом і присвяченням тому чи тому богові-покровителю. Наприклад, усі чоловічі слов'янські наймення «героїчного» змісту були присвятою стародавньому богові війни й перемоги Юру. Це й власне Юрій (означає Юрів), і ціла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомість дівчат присвячували богиням весни, врожаю, плодючості й т. д.
Щось подібне маємо й у тому випадку, який так старанно намагається виправдати Йордан, придворний історик, що обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готів. З доброго дива він би не став виправдовуватись: певно, в VI сторіччі ще всім було відомо, що більшість володарів (а простий люд, мабуть, і поготів) носили чужі германському духові ймення. Справді-бо: візьмім до прикладу найвойовничішого з-поміж готських конунгів, якого так уславлює Йордан: Германаріха. Чи не правда — як звучить? Найславетніший король і завойовник у германців — Германаріх! Тим часом у Йордана це ім'я трохи інакше: Ерманарік, у Саксона Граматика — Ярмерік, у багатьох датських істориків — Ярмар, а в квідах, тобто в народних переказах — Йормунрекс. І коли піти за Йорданом і далі, зважити на його вказівку, що Гермнаріх — ім'я гунське, то й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такі прозорі імена, які й без особливого аналізу видають свою слов'янську приналежність: Вольдемар — Володимир, Яріслайфр — Ярослав, Валамер — Велімир і т. д.
Висновок тут напрошується подвійний: насамперед, готи тривалий час були складовою того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхників давали імена своїм дітям (побіжно підтверджується й синонімічність понять «слов'яни» й «гуни»). Крім того, звідси випливає, що так звані «гуни» з'явилися в Європі й були сусідами готів ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з іншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пізніші часи єдиновірцями готів, згодом повністю засимілювались, і їхні наймення — то своєрідні топоніми, релікти слов'янщини в германському материку. Такі приклади ми можемо знайти й у рідній історії, бо після прийняття християнства кожен князь, починаючи з Володимира Першого, мав подвійне ймення: русинське й грецьке (чи біблійне). Що, до речі, завдає чимало клопотів при ідентифікації.
В такий спосіб нас не повинні відлякувати імена історичних осіб, що звучать нібито на германський кшталт. Цілком можливо, що за багатьма з них ховаються колишні діячі нашої рідної історії.