Слава ЗСУ!

І тільки коли мати вийшла, Богдан осягнув нарешті, що від нього вимагали, й відповів у вже зачинені двері:

— Буде, як речеш.

Уранці він вийшов у двір, де можі й челядники лаштувалися в дорогу, й побачив княгиню ще раз. Вона була бліда, це значилося навіть по вузенькій смужці обличчя, не запненій полотком, але очі її всміхнулися Богданові, й він почув:

— А ти-с виріс, княже. Й зможенів єси...

Богдан сказав не знати нащо:

— Еге... — Й сердито відвернувся, бо вийшло геть по-дитячому, як тоді, дванадцять літ тому, коли він, закоханий і сопливий, плакав у матері на грудях.

— А я старію, — мовила княгиня Ясновида.

— Скільки ж маєш?

— Чотирма літами єсмь од тебе старіша, княже.

Вона вже мусила сідати, бо й княгиня Рада вийшла прощатися. Коні нетерпляче копали сніг. Стара госпожа проказала:

— Гладенької путі саням!

— Спаси Біг вас, — тихо відповіла Ясновида, сягнула рукою снігу й сіла в санки, закутуючи ноги ведмедном.

Це було в останній місяць зими. Коли ж сніг зійшов і протряхли дороги в степу й у лісах, Богдан звелів сідлати коня. Взявши з собою тільки Вишату, погнав до Нежині. Дніпро, щойно звільнившись од криги, був широкий, наче море, й затоплював і Почайну, й Оболонь, навіть на Трухань-косі стояла глибока вода, затопивши верби й трепети по саме гілля.

Переправившись плотом, Богдан пойняв дорогу на Броварі й Княжичі. Тут ще було мокро, земля Сіврська сохне довго, й вони з Вишатою ледве дісталися смерком до врочища Бобровиця, обминаючи болота й затоки. На невисокому, вже сухому, нагорі в трепетовому лісі вони розшукали стару хижу, кладену з колоддя й призначену для ловців за бобрами.

Над неосяжними плавнями стояв густий туман, і двом подорожнім було самим дивно, як вони знайшли стежку до хатини. Докруж висіла така тиша, що й їхні глухі голоси, й тупіт коней по вогкій землі здавалися геть чужими й недоречними, ніби всьому початок у сій забутій людьми й кумирами пущі саме ся тиша, яка висне тут із прадавніх часів.

Неповороткий Вишата постягав сулицею павутиння з кутків ловецької хижі, приніс із лісу трухнявих пнів і наклав у вогнищі багаття. Вечеряли хлібом і розпареною на вогні таранею, води ж було вдосталь докруж. Коней прив'язали під повіттю, давши по шаньці вівса, й полягали, загорнувшись у теплі сірячні корзна, так і не промовивши один до одного й слова. В хижі стало тепло й трохи чадно, та вони швидко поснули, втомлені важкою дорогою. Коли рано-вранці рушили далі, туман ще й не думав зніматись, але Богдан майже навмання гнав жеребця, попустивши повіддя. Кінь хропів, харапудився від кожного пенька в густому тумані, та все ж біг, пройнятий нетерплячкою свого вершника.

Нежині дісталися вже після смерку, коли ворота городу були на засові. Богдан почав грюкати ратищем сулиці й грюкав довго, поки нарешті звідтам обізвався невдоволений голос:

— Пощо гримиш?

Було таке враження, ніби сторожа чатувала за ворітьми ввесь час і зумисне не відчиняла.

— Відвороти! — сердито крикнув Богдан, але той і вухом не повів:

— Хто ви єсте?

— Київський князь!

— Т-те!

— Відвороти, речу тобі! — злився Гатило. — Бо як дістану сулицею, то не зрадуєшся.

Й се було явною помилкою. Сторожа хмикнув і глузливо приохотив:

— Вельми довгу сулицю маєш! Коли є так, то й одворочай собі сам. Для мене що князь, а що вил або кинь — однаково є. Приходь, княже, як розвидниліє.

Й замовк, і жодні погрози більше не вплинули на нього, проситися ж Богдан не хотів і не звик. Сердито смикнувши коня за повід, він гайнув до лісу неподалік Нежині. Й ту ніч провели під голим небом, тулячись навколо багаття, яке більше куріло, ніж давало тепло, бо пішов тоскний набридливий дощ.

На душі було теж тоскно й порожньо, й Богдан картав себе за необачність і дитинську нерозвагу. Приперсь у сей чужий город не знати нащо й пощо серед глупої ночі й заходився здіймати галас. Вишата сидів із того боку вогниська й колупав лозинкою в жару, та Богдан знав, що той думає те саме, лише мовчить, мовчить і навіть не дивиться на нього, як бувало завше, відколи Богдан пам'ятав сього небалаку.

Поснули тільки по світанні, коли сонце розігнало туман. Коні паслися, спутані повіддям, ще майже голий ліс виповнився гомоном комашні й пташиним щебетом. Але спати довго не будеш, коли за чимось прийшов, і київський князь розтермосив свого попутника.

— Вставай! Уставай, речу тобі!

Вишата прокліпався й устав на рівні ноги, широко й винувато всміхаючись.

— Їдьмо.

Присадкуватий вайло перестав усміхатись. Очі його питали Богдана, куди ж їхати, й князь удруге замислився: й справді, куди ж? До нежинського болярина? Він навіть разу не бачив сього чоловіка. Та ще й невідомо, як зустріне тут русинського князя сіврський болярин.