Слава ЗСУ!

— Чуєш, Людото, — мовив Лосько, вивівши товариша з глибокої задуми. — То ж ми тоді нічого на дали смо водяному, він і покарав нас. Крижнів і чирочків дав уловити, а тоді підкинув нам на племінщину того нава.

Людота подумав, що товариш має-таки слушність — ніколи не можна нехтувати ні духами, ні бісами, ні берегинями. То, напевно, було таки діло рук водяника, бо чого б се саме в них під ногами опинився мрець? Усі ходили й не бачили, а їм трапилось. Тоді ще білогородські отроки й ребра полоскотали. Хлопець озирнувся довкола й ніяково спитав Лоська:

— Що там у торбі маєш?

Той зрозумів, про що йдеться, й почав витягати житній хліб, і пшенишні пироги, й смажену крижатину, й сир. Людота, повагавшись, уломив шмат хліба, взяв грудочку сиру, приміряв на око й зозирнувся довкола. Над галявиною, до якої підходили, крислатів могутній старий дуб.

Хлопець поклав йому на нижню гілку хліб із сиром, тоді поліз у торбу й витяг півпирога:

— Їж, лісовий душе, й ви, русалі та нави, й Цуре, й Пеку, й ласкаві та неласкаві обереги, й ти, Хороне-охоронцю, й ти, Марку, що мітиш усяку дорогу й стежку почалом і кінчалом, їжте всі й не заступайте нам очей, аби могли смо дійти туди, куди йдемо. Се молимо вас ми, Людота-ковальчук з Городища та його брат утретє Лосько. — Проказавши, він глянув на товариша й звірився: — Як мислиш: почули?

— Авжеж! — відповів той. — Остільки дати, та щоб не...

Й вони веселіше подались навпрошки лісом. Уже над Хрещатим Яром Лосько сказав:

— Було б заразом і Купалові наректи.

— Тоді, — сказав Людота. Лосько похитав головою.

— Тоді не буде. Поїмо все.

Було ще рано, та на взліссі Діброви до самого Хрещатого Яру вже майоріли яскраво гаптовані сорочки, темні ногавиці та білі, перехрещені спереду шнурами, навої хлопців. Дехто грався в гилки, дехто спочивав на моріжку після, мабуть, неблизької дороги, інші ж просто стояли гуртиками й мовчали або ж справляли гигоньки, й те нікого не дивувало, бо свято великого сонцестояння буває раз у літо, й на Купала ніхто не береться ні за холодну воду.

В Києвому городі ворота стояли навстіж, і хлопці здалеку позирали на них. Тільки коли за Діброву над горою Дитинкою сіло сонце, жовте й розпечене, бо сей день найдовший у літі, хлопці почали збиратися біля полудневої засіки над кручею, що спадала одним боком до Почайни, а другим — до Хрещатику. Перегодя з'явилося кілька киянок, і парубки з'юрмилися коло них. Народу більшало й більшало, приходили й з Можів Ловчих, і з Берестового, й з-за Дніпра, з земель сіврських — Дарниці, Броварів, Княжичів, що були віддавен під рукою київського князя. Разів зо три в юрбі промайнули знайомі обличчя білогородських смердів, та вся увага Людотина лишалася коло Полудневих воріт.

Уже зайнялись перші вогнища й пішов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кішку на вогні спалили, а Людотиної дівчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затримається, й тоді годі буде її впізнати в юрмиську.

Та вона з'явилася. Була ще гарніша, ніж торік, і Людоту взяло на жахи: що, коли зараз її опосядуть з усіх боків?

Дівчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолі, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилиці широким мідним кільцем, а вінок тримала й досі в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на неї мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревіє, почав штовхати його ліктем, але той лише відбивавсь од Лоська.

— Речи: «Купало ся в Дніпрі скупало...» Речи!

Киянка й не дивилася в його бік, уся її увага була прикута до гамірного корогоду, що вже визміювавсь після врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота підбіг до неї в ту мить, коли дівчина рушила до гурту, й обізвався неслухняним язиком:

— «Купало ся в Дніпрі скупало, чоло си вінком уквітчало, віночком та ще...» — Далі все вилетіло з голови, й він стояв, і дивився на дівчину, й не тямив, що має робити.

Дівчина зашарілася й опустила вічі долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюці, й Людота вже чекав одкоша чи насмішки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском:

— Тебе як гукають?

Хлопець проказав протягло:

— Людо-ота.

— А мене Славка.

— Ти киянка єси?

— Киянка єсмь.

— А я тебе знаю, — вже трохи посміливішав отрок. — Того літа на Купала...

— І я-м тебе виділа. Звідкуду єси?

— З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе ніде не було.

— Була-м у городі. Не пускають мене за засіки.