Слава ЗСУ!

— Й ти, болярине, руку спроти мене...

— Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, — з докором і серцем проказав літній болярин, — то був би-м давно коло нього.

В старого заворушилися вуса, перш ніж він повторив:

— «Коло нього...» Всі ви сте послухи...

Того вже й Ждан знести не міг. Кинувши на Великого князя гнівний погляд, він вийшов, брязнувши довгим мечем об поріг світлиці. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увійшла роба.

— Єутихія!.. — проказав він, і молода жінка мерщій побігла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до світлиці вкотився Єутихій.

— Кликали сте, отче?

— Ходь сюди... Вклякни.

П'ятдесятирічний княжич, гладкий і рожевощокий, був би схожий на розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилі зуби, що так і випирали йому з рота. Єутихій став перед батьком навколішки, й старий обхопив йому голову обома руками й заходився гладити довге, до пліч, волосся. Єутихій розчуливсь од такої ласки й почав пхикати. Тоді старий у припадку несподіваної люті відштовхнув його:

— Геть, слинявий! Жону-м я народив, а не можа... Син устав і заглипав на батька ображеними очима:

— Чого-бо ви!.. — вуста його скривилися й оголили дірявий рот. — Молили б ся ліпше богові, а не...

— Геть!.. — закричав старий і знову розкашлявся, тоді, заспокоївшись, поманив сина: — Ходи речи можам, нехай і Ждана... Зумів єси?

— Зумів єсмь, — неохоче відповів беззубий княжич. —  У поруб.

І вийшов, а Рогволод принишк, наслухаючи згуки, що долинали в хату знадвору. Там усе було тихо, й князя почала тіпати тіпавка. Нарешті з'явився між Стоїмен.

— Учинили смо, княже.

Князь одвернувся під стіну й провів рукою по тесаних колодах.

— Убили сте його?

— Ні... Ждан сам...

Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний і лихий, бо ніхто навіть не згадав, що князеві, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, він устав, накинув собі на спідню одіж корзно й заспускався крутими сходинами до підклітей. У порожній підкліті відчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.

— Тут єси? — спитав він, знадвору не міг нічого розгледіти в темному порубі. В ніс ударило застояним важким духом і пліснявою. Ніхто не відгукнувсь, але з кутка зашаруділо.

— Тут єси, речу, Ждане?

— Тут... — знехотя обізвався велій болярин.

— Пощо ж мовчиш?

— Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.

— Й ти забудь, болярине.

— Що ради? — по хвилі відгукнувся Ждан, бо Рогволодові слова могли означати тільки те, що й означали. — Чого ради кинув єси отрока до сієї ями? Пусть його.

— Про себе речи.

— А я про Харю.

Рогволод закипів:

— А чи відаєш, о що совітував мені твій Харя?!

— Відаю.

— Й речеш пусть?

— Речу пусть.

— То як так?

У темряві знову заворушилося. Ждан устав і підійшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним світлом з дірки в стелі. Тепер і князь побачив його.

Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарніле князеве обличчя:

— Чуй, княже, що ректи-йму тобі, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собі. Наречи стіл Богданові. Наречи київського князя в себе місто.

Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.

— Й се ти речеш мені?

— Оддавна-м рік тобі. Єутихій до столу негоден. І се-м тобі рік. І старці се мислять. Помисль і ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се — й січи мою голову.

Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотів сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось і поготів. Тоді несподівано витяг меча з піхов і підняв над Жданом.

Ждан мовчки взяв меч і всилив його назад у піхва. Се ніби відібрало в князя останні сили, й він зіщулився й змалів. Болярин же, не дивлячись на нього, почав підійматися щаблями до світла. Князь дивився на нього й мовчав, і то був присуд, вирок самому собі, немовби відчув свою власну безсиль.

— Вже й не страхаєшся, що потну тебе ззаді.

— Я міг би-м і сам тебе потяти, княже. Не є вже сили в твоїй руці.

Він виліз у підкліть і казав те вже згори, в чотирикутний проріз порубу. Князь і собі став на щабель і почав підійматися.

— Оддай, княже, меча свого, бо Гатило й сам одбере й тебе на бунище викине.

Се сказав з темряви Харя Мурин, який досі не промовив і слова. Князь оторопіло спинився, тоді зліз додолу й замахав мечем, та скомороха не так легко було потяти, навіть побачити.