Слава ЗСУ!

Слідів ніяких не було, й княжич дав коневі волю. По якомусь часі жеребець вивів його на взлісся.

Натомлений гонитвою, жеребчик форкав і сіпав зубами повіддя, Богдан подумав, що данина вислизнула йому з рук і треба подбати бодай про явив. Помалу поїхав у той бік, де за Щековою горою була Глибочиця.

Та до річки діставсь лише тоді, коли сонце вихопилося над саму Київську гору, що кругліла на полудневому всході. Розсідлав сірого, пустив на велю. Жеребець одразу потрюхикав до води й пив довго й жадібно, лише тоді почав пастися поблизу.

Богдан лежав під кущем верби. Страшенно хотілося їсти, а їжа лишилася в Борислава чи Вишати, й хто їх знає, де вони зараз. Йому не шкода було за роганем, що втік. Хлопець думав про вчорашню подію. Й між картинами запеклого бойовиська, між обличчями диких степовиків, яких до пуття й розгледіти не встиг, раз по раз напливали великі сині очі та чорні брови незнаної дівчини.

Власне, княжна Ясновида цілу ніч снилася йому, він лише тепер згадав про се. Здається, Богдан утікав од неї, а вона за ним гналася, хотіла поцілувати, та він біг занадто швидко. Сердився сам на себе, що так біжить, але не міг спинитися.

Приклав долоню до вуст, аби згадати, як вона вчора, після січі, поцілувала його просто в матері на очах. І стало так млосно й весело, що він схопився на рівні й хотів знову сідлати жеребця.

Та раптом згадав, як плакав у мами на грудях після жахливої січі, плакав при ній, тій дивній дівчині, соромився дурних сліз, але нічого не міг із собою вдіяти.

Яка ж діва тепер на нього погляне?

Богдан ліг горілиць і непомітно заснув. Прокинувсь од мокрого дотику. Сірий стояв над ним і торкав губою за щоку. Хлопець підвівся й сів. Десь довгенько спав, бо тінь утекла, й тепер лежав під сонцем. Устав і заходився сідлати.

Щоб знову не продиратися лісом, Богдан поза Щековою горою попрямував на Оболонь, де схрещувалися два великі шляхи — Соляний і Залозний. Поминувши перехрестя, він увійшов до вщелини між Щекавицею та Хоревицею й міцним містком, що витримав сьоголітню повінь, перебрався через Глибочицю. Відтак мав Соляний шлях довести його прямо домів, до Києвого.

Шлях зав'юнився вгору й угору, знову почалась Діброва, але просіка була широка, й Богдан пустив спочилого жеребця вскач. Незабаром він здогнав незнайомого комонника й, махнувши йому недбало рукою, мов досвідчений між, помчав далі. Комонник був з лугарів, що стояли городами за Яропінню, Здвижем і Тетеревом, бо з-під кошлатої смушевої шапки виглядав оселедець чорного чуба, й через сі коси лугарів прозивали косарями, чи навіть косаками.

В Києвому городі панувала щоденна метушнява. Туди й сюди сновигали можі, малі бояри, домажиричі, вогнищани, нарочиті можі, тивуни, городяни, роби й челядники, — всі, хто жив у городі чи мав до нього якесь відношення. В княжому дворі, за високим гостроколом на найвищому пагорбі, теж в усі боки бігали челядники — з терема до клітей, і знову до терема, й до медуші, й скітниці, й до стаєнь та обори. Зустрівши на порозі дебелого Малка, Богдан сказав:

— Мати.

Малко вже давно навчився розуміти княжича й відповів:

— Княгиня в медуші сидить. Пощо є тобі?

Але княжич лише махнув рукою й побіг до підвалу, в якому зберігалися меди. Княгиня Рада з білявою робою Гундою переливала брунатний настояний мед з малої каді в більшу. Богдан, не чекавши, поки вона закінчить, підійшов і смикнув матір за рукав:

— Чуєте, віддайте мене заміж.

— Га? — здивувалась княгиня. — Як то заміж? — аж у долоні сплеснула регочучи.

— Заміж тільки дів оддають, — пояснила роба Гунда, білобрива готська полонянка, яка вже давно жила в княжому дворі й досить вільно говорила мовою полян.

— Не тобі кажу! — огризнувся княжич, та обидві жінки весело реготали, й він люто зиркнув на них і вихопився сходинками з підвалу, нахвалюючись:

— Тоді я сам... я сам!..

Богдан побіг до терема, трохи не збив Малка, який і досі стовбичив на ґанку, й почав шарпати всі двері підряд, але, так нікого й не знайшовши в теремі, крім двох челядників, які не знати нащо шкребли дошки в сінях, знову підбіг до Малка.

— Де є?

Тивун сього разу не збагнув, що від нього вимагають, і перепитав:

— Хто?

— Хто, хто! — буркнув хлопець. — Вона!

— А-а, — здогадався тивун. — Там, за підклітями в садку.

Богдан, стрибнувши з високого ґанку, майнув за кліті, наставляні попід городським гостроколом. У сьому місці гострокіл вигинався і правив стіною княжого дворища, городця, де стояв високий терем на два поверхи й вежу та всі господарчі будівлі. Міцний паркан з гострих дубових паль обгороджував дідинець князя від окольного міста й був маленькою твердинею в Києвому городі. Хлопець метнув до садка, що зеленів біля самісіньких воріт городця, й став мов укопаний. Княжна Ясновида сиділа на дерев'яному стільчику під яблунею. Тут-таки лежав на вкритій вовчим хутром лаві батько, князь Милодух.