Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Треба негайно сповістити малярський цех про смерть Еніште-ефенді, — розпорядився головний скарбничий, — щоб усі художники були присутні на похороні.
Він глянув на мене: чи немає заперечень? Цей миттєвий взаємозв'язок додав мені впевненості, і я висловив свої припущення щодо вбивства дядька та майстра заставок Заріфа-ефенді. Натякнув на прибічників ваїза Ерзурумійця, на тих, котрі ганять текке, бо там грає музика й танцюють. Помітивши вогники підозри в очах головного скарбничого, я вирішив поділитися з ним й іншими своїми здогадами: ілюструвати книгу Еніште-ефенді — означало отримати у винагороду як гроші, так і почесті, тому в середовищі майстрів малярського відділу неминуче зародилися суперництво й заздрощі. Вже сама таємничість, якою окутана справа, могла призвести до зненависті та ворожнечі. Я говорив, але на душі було тривожно — моя інтуїція підказувала, що головний скарбничий хоча й не до кінця, проте підозрює й мене. Мій Аллаху, тільки б усе стало явним! Більше мені від Тебе нічого не треба!
Ми мовчали. Головний скарбничий прикипів очима до малюнків, відвівши погляд від мене, так, ніби йому було ніяково за мої слова й ті події, що випали на мою долю.
— Дев'ять штук, — озвався він, — тоді як ми з Еніште домовлялися про десять ілюстрацій. Він отримав значно більше сухозлітки, ніж тут використано.
— Безжальний убивця викрав з безлюдного дому останню мініатюру, на якій було дуже багато позолоти.
— Ми не маємо жодних відомостей про каліграфа.
— Покійний дядько не встиг закінчити роботу над текстами. Він сподівався на мою допомогу в цій справі.
— Синку, ти ж говорив, що зовсім недавно повернувся до Стамбула.
— Тиждень тому. За три дні після вбивства Заріфа-ефенді.
— Отже, Еніште-ефенді цілий рік ілюстрував книгу без текстів?
— Так.
— А він розповів тобі, про що йдеться в книзі?
— З його слів у ній буде описано те, що воліє бачити падишах: минає рівно тисячоліття від хіджри Пророка, відображаючи ювілейний рік мусульманського календаря, книга вкаже венеційському дожу на меч і велич ісламу; перед його очима постануть могутність і багатство шляхетних Османів, страх западе у венеційське серце. Малюнки та тексти книги передаватимуть найвищі, найдорожчі цінності нашого світу. Як і в «Фірасетнаме»,[158] головним у ній буде зображення нашого падишаха. Використання стилів європейських майстрів теж уразить дожа й викличе в нього бажання дружити з нами.
— Я все це знаю. Та хіба найвищі, найдорожчі цінності великих Османів — це оті собаки й дерева? — запитав він, киваючи пальцем на мініатюри.
— Мій дядько-небіжчик наголошував, що книга розповідатиме не тільки про багатства падишаха, але і про його духовну міць та потаємний смуток.
— А зображення падишаха?
— Я його не бачив. Зараз воно лежить десь у схованці звірюки-душогуба, в його домі — хтозна-де.
Виходило, що покійний Еніште-ефенді не виконав обіцянки: не передав готову книгу взамін на виплачене йому золото. Натомість видавався людиною, з чиєї ініціативи було створену цілу купу чудних малюнків, що не мали ніякої цінності в очах головного скарбничого? А я, отже, вбив цього бездарного чоловіка, на якого не можна було покластись, аби побратися з його донькою, або, скажімо, продати сухозлітку? Чи не так дивиться на мене головний скарбничий? Судячи з його погляду, проблема зі мною була майже вирішена, тому я говорив схвильовано, зібравшись з останніми силами. Передав йому слова дядька, що вбивцею бідолахи Заріфа-ефенді може бути один з тих малярів, яким він робив замовлення. Розповів про думки Еніште стосовно Зейтіна, Лейлека та Келебека. Однак моя промова була недовгою, мені не вистачало як доказів, так і впевненості. Я відчував, що головний скарбничий має мене за підлого наклепника та пліткаря.
Ось чому я зрадів, коли він сказав, що потрібно приховати від малярського цеху правду про наглу смерть дядька. То була перша ознака нашої співпраці. Ілюстрації я залишив головному скарбничому.
Ще кілька годин тому, проходячи в ворота Бабуюселлям, я так хвилювався, наче вони вели до раю. Тепер, виходячи з них, я був спокійний, ніби людина, котра повертається додому після десятиліть блукання.
37. Я — ваш Еніште
Мій похорон був прекрасний, такий, як я й хотів. Прийшов кожен, кого я бажав бачити, мене переповнювала гордість. Із візирів, котрі на час моєї кончини перебували в Стамбулі, підоспіли кіпрський Хаджі Хусейн-паша та Тпал Бакі-паша; вони довго згадували, як колись я їм зробив велику послугу. Поява дефтердара[159] Кирмизи-Мелєка-паші, який купався в славі й водночас був об'єктом лихих пересудів, сколихнула скромний двір мечеті нашого махаллє. Особливо мене порадував прихід чавушбаші[160] Мустафи-аги, чию посаду я міг би зайняти, якби не помер, і брав би участь в активному житті держави. Зібрання було поважне й тішило око: секретар Дивана Кемалеттін-ефенді, чавуші Дивана, частина з яких були моїми друзями, а частина — ворогами, завжди привітний і доброзичливий управитель канцелярії Серт Салім-ефенді, колишні чиновники Дивана, що рано покинули державну службу, мої друзі по медресе, далекі й близькі родичі, молодь та інші — дивуюся: звідки вони довідалися про похорон?
158
