знайди книгу для душі...
— Нещасна Шекюре думає, що чимось ненароком образила Калбіє-ханим, чиїй біді колись поспівчувала. Тепер до її горя додалося ще одне.
Калбіє-ханим з погордою в голосі підтвердила, що не ходила до Шекюре й не розпитувала, що трапилося, не висловила співчуття й халви теж не посилала. За її пихатим виразом обличчя, безперечно, ховалася радість, адже ж образа не залишилася непоміченою. Ось так почавши, ваша мудра Естер старалася вивідати: чому ж гнівається Калбіє-ханим?
Калбіє довго не пояснювала, вона була зла на небіжчика Еніште-ефенді через книгу, якою той займався. Вдова сказала, що її покійний чоловік узявся за цю справу не заради трьох-чотирьох зайвих акче, а через Еніште-ефенді, який переконав його, що книга видається за велінням падишаха. Однак для тих сторінок, де Зафір-ефенді виконав десятки заставок, Еніште-ефенді поступово почав замовляти прості графічні зображення й не розмальовувати їх. Ті зображення виходили за рамки здорового глузду, в них мали місце безбожність і навіть богохульство, тому Зафір-ефенді жив у постійній тривозі й роздвоювався між праведним і грішним, — розповіла Калбіє. Однак жінка Заріфа-ефенді була значно розумнішою й обережнішою за свого чоловіка, тож додала, що сумніви почали його гризти не відразу, а з часом, і що з відвертим богохульством бідолашний Заріф-ефенді не стикався, а своє занепокоєння стримував, посилаючись на власну помисливість. По суті, він би занепокоївся, якби не слідував настановам Нусрета-ходжі й учасно не вершив намаз. Небіжчик Заріф-ефенді знав, що деякі падлюки з малярського цеху глузують з його набожності та благочестя, але чудово розумів, що безсовісні кпини — наслідок заздрощів до його таланту.
На очі жінці навернулися сльози, й одна з них, велика та яскрава, скотилася щокою вниз. Я тоді відразу вирішила підшукати Калбіє ще кращого чоловіка.
— Покійний муж не дуже й ділився зі мною своїми бідами, — обережно сказала Калбіє, — але я згадала все, що пам'ятала, й дійшла висновку, що лихо спіткало нас через малюнки Еніште-ефенді.
Що ж, у неї була вагома причина ігнорувати похорон. Але я відповіла їй, що хтозна, чи не загинув Еніште-ефенді від руки того ж негідника. Я нагадала їй, що в них із Шекюре однакове горе й спільні вороги. З порога за мною пильно стежили дві сиротини з великими головами — їх і це об'єднувало. Проте логіка професійної звідниці, вершительки доль людських, відразу нагадала мені, що Шекюре — вродливіша, заможніша й більш спритна, тож я щиро сказала:
— Шекюре переказувала: якщо чим завинила, то просить пробачити. Вона пропонує тобі бути їй сестрою та подругою, не думати лихого й сподівається на твою підтримку. Коли покійний Заріф-ефенді тієї ночі виходив з дому, чи не говорив він ще комусь, що бачитиметься з Еніште-ефенді? Як ти гадаєш, чи не зустрічався він ще з кимсь?
— Оце знайшли в кишені мого нещасного Заріфа, — промовила Калбіє-ханим.
1 дістала з плетеної шкатулки, де зберігала голки для шиття, шматки полотна та здоровенний горіх, а також згорнутий у кілька разів аркуш паперу.
Я взяла той добряче пожмаканий аркуш і піднесла до очей. Чорнило у воді сильно порозпливалось. Тільки-но я здогадалася, на що схожі ці нечіткі контури, як Калбіє вголос висловила мої думки:
— Коні. Покійний Заріф-ефенді роками працював лише над заставками, він не малював коней і не хотів виконувати таких замовлень.
Я вдивлялася в розмиті у воді зображення коней і майже нічого не розуміла.
— Якщо покажу цей папір Шекюре, то вона дуже зрадіє, — озвалася я.
— Якщо їй треба цей папір, то хай прийде сюди сама, — з погордою відрізала Калбіє.
40. Моє ім'я — Кара
Мабуть, ви вже зрозуміли: для таких людей, як я, що знають, по чім ківш лиха, кохання й страждання, щастя й убогість урешті перетворюються на привід для одвічної самоти, тож для нас у світі не існує ні великої радості, ні великого горя. Але не скажу, що ми байдужі до решти людей у час, коли вони переповнюються цими відчуттями; навпаки — ми більше, ніж будь-хто, розуміємо глибини смутку й радості інших. Незбагненними для нас у ту мить залишаються тільки власні дивні хвилювання, неспокій у душі. Мовчазна тривога, котра затьмарює серце, витісняє з нього як печаль, так і відчуття повноти життя.
Дякувати Аллахові, її батька ми поховали. Я бігом повернувся з похорону й обійняв кохану Шекюре, аби підтримати. Діти вороже на мене зиркали. Вона впала з ними на свій матрацик і заридала ридма, я ж закляк на місці. Її скорбота — мій тріумф. Я несподівано одружився, втіливши в життя юнацькі мрії, був врятований від її батька, котрий мене принижував як господар дому. Хто повірив би в мої сльози? Я щиро прагнув перейнятися сильним болем, але не міг. Адже дядько був мені батьком замість рідного тата. Окрім того, в спритного імама язик виявився без кісток, тож як я й передбачав, чутка про наглу смерть Еніште спочатку розповзлася серед присутніх у дворі мечеті під час похорону, а потім і в цілому махаллє. Й мені хотілося поникнути від суму, бо тепер тлумачитимуть у найчорніших барвах, чому я не зронив ані сльозинки. Ви ж знаєте: страшно, щоб на тебе дивилися як на людину з кам'яним серцем. Це найтяжче.