Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Обрізати ніздрі коням — одвічна традиція монголів, роблять це, щоб коні краще вдихали повітря й могли більше проїхати. Коли ординці хана Ґулаґу, які верхи на своїх конях завоювали всю Аравію, Персію й Китай, в'їхали до Багдада й стали там вирізати та грабувати населення, і тоді, коли всі книги покидали в Тиґр, Ібні Шакір, уславлений каліграф, а згодом і маляр, вирішив утекти з міста, щоб не опинитися під шаблями, але помандрував він не на південь, а на північ, звідки, як відомо, прибули монгольські вершники. В ту епоху книги не ілюстрували, адже Куран-и Керім забороняє малювати, тож і з художниками не рахувалися. Нашому піру,[201] нашому вчителю Ібні Шакірові, ми завдячуємо тим, що він подивився на світ з висоти мінарету, — таке бачення світу стало найбільшою таємницею малярського ремесла. Ми вдячні йому й за те, що першим створив зображення небокраю, яке довгий час не було визнаним, що малював усе, від хмарини до комахи, в звивистому китайському стилі, насиченому живими й оптимістичними кольорами. Я чув з оповідей інших, ніби Ібні Шакір під час своєї довгої легендарної подорожі до серця монгольських орд, аби досягти тієї півночі, розглядав кінські ніздрі, він-бо знав, що там їх обрізують. Якогось року, незважаючи на люті заметілі, маляр дістався до Самарканда, де, ілюструючи книжки, малював коней. Та, покладаючись на свій зір і відчуття, можу запевнити, що жоден з них не був з обрізаними ніздрями. Для Ібні Шакіра бездоганними скакунами були не міцні, витривалі монгольські коні-переможці, яких він бачив у зрілому віці, а витончені арабські скакуни його щасливої молодості; їх він із сумом залишив позаду на своєму шляху. Тому, на мою думку, дивні ніздрі коня, намальованого до книги Еніште, не можна ані віднести до монгольських коней, ані пов'язати з традицією обрізати ніздрі скакунів, яку монголи залишили по собі в Хорасані й Самарканді.
Розповідаючи, майстер Осман дивився то на мене, то на книгу, однак, здавалося, його погляд насправді спрямований у якісь уявні простори.
— Окрім обрізання кінських ніздрів та китайської мініатюри, від монгольських орд персам дістались у спадок і ці зображення шайтанів, а вже від персів вони перейшли до нас. Ви, мабуть, чули, що монголи — злі посланці темних підземних сил; вони відбирають у людей життя, коштовності та відправляють нас у підземелля пітьми й смерті. А в тому підземному світі все живе й неживе: хмари, дерева, собаки, речі, книги — мають душу й розмовляють.
— Так, — підтакнув старий карлик. — Аллах — свідок. Інколи, тільки вночі, коли мене тут замикають, душі цих рушниць і шабель, щитів і закривавлених шоломів збурюються й так починають розмовляти, що в глупій пітьмі скарбниця перетворюється на ратне поле, де зіткнулися стотисячні полки. Натомість від китайських блюдець та кришталевих чаш, які постійно дзвенять, — жодного звуку.
— Такі вірування занесли в перські краї, а згодом і до нас, у Стамбул, дервіші Календері, чиї зображення ми щойно розглядали, — провадив майстер Осман. — Коли султан Явуз Селім переміг шаха Ізмаїла та пограбував Тебріз і шахський палац Хешт Біхішт, Бедіюззаман Мірза з роду Тимура зрадив шаха й разом із дервішами Календері приєднався до Османів. Повелитель світу султан Явуз Селім, повернувшись сніжною зимою з Тебріза до Стамбула, окрім двох чарівних білошкірих красунь з розкосими мигдалевими очима, які належали розбитому під Чалдираном Ізмаїлу, привіз із собою й усі книги, що зберігалися в бібліотеці його тебрізького палацу Хешт Біхішт. То були видання, які залишилися від попередніх володарів Тебріза, монголів, їхніх ільханів, селаїрлійців, каракоюнців, а також правителів-тимуридів і народів, яких пограбував шах: узбеків, персів, туркменів. Я переглядатиму ті томи доти, доки наш падишах і головний скарбничий велять мені забиратися звідси.
Однак в очах майстра вже мерехтіла та неспроможність виконати задумане, яку можна вгледіти в поглядах сліпих, і окуляр з інкрустованою перламутром ручкою він тримав тільки тому, що звик до нього, — більше через нього не бачив. Ми хвильку помовчали.
Карлик слухав оповідь майстра Османа, мов трагічну легенду. Потім детально описав йому ще якусь книгу, а майстер попросив її принести. Тільки-но карлик потьопав, як я простодушно запитав свого вчителя:
— Хто ж тоді зобразив коня до книги Еніште?
— У двох скакунів ніздрі обрізані. Проте цей кінь зображений у китайській манері, незалежно від того, створено малюнок у Самарканді чи, як я говорив, у Маваюннехірі. А чарівного коня до книги Еніште намальовано в перському стилі, так само, як неперевершених коней древніх ґератських майстрів. Кінь — просто казковий, але схожого на нього рідко зустрінеш у нашому світі! Це не монгольський кінь, він — особливий.
201
