Слава ЗСУ!

54. Я — жінка

Мені кажуть: «Меддаху-ефенді, ти зобразиш кого завгодно, а от жінки — не зможеш!» Я ж стверджую протилежне. Так, ми, меддахи, мандруємо від міста до міста, поки не охрипнемо, входячи в роль, розповідаємо до півночі всілякі історії й на весіллях, і під час святкових гулянь, і в кав'ярнях, тож на нашу долю не випадає щастя одружитись. Але ж це зовсім не означає, що нам невідоме жіноче плем'я.

Я жінок знаю чудово, з чотирма навіть був знайомий особисто, бачив їх лиця, розмовляв з ними. То були: 1. Моя небіжчиця мама. 2. Моя улюблена тітонька. 3. Моя старша сестра, яка завжди мене била й, побачивши, кричала: «Геть з кімнати!» (в неї я вперше закохався). 4. Жінка, яку я, мандруючи, зустрів у Доньї; вона стояла у розчиненому вікні. Хоча я ніколи не перекинувся з нею й словом, однак і понині мене переслідує пристрасть до тієї красуні. Можливо, її вже й на світі немає.

Для нас, чоловіків, дивитися на відкрите жіноче обличчя, розмовляти з нею, зауважувати кожну рису її характеру означає прокласти собі стежину як до похоті, так і до пекучого душевного болю, тому, як учить наша релігія, найкраще до одруження взагалі не бачити жінок, особливо — вродливих. Похіть — задоволення, від якого нікуди не дінешся, і щоб загасити її полум'я, існує всього один спосіб: подружитися з гарним хлопчиком, який не дасть вам і подумати про жінок; мине час, і теплі зносини з ним перетворяться на солодку звичку. В європейських містах жінки розгулюють не лише з відкритим обличчям, а й виставляючи напоказ усе, чим можуть засоромити: блискуче волосся, шию, зап'ясток, чарівну шию, і — якщо це не брехня — навіть частково оголюють свої прекрасні ноги; тому в тамтешніх чоловіків оте саме стоїть аж надто довго, вони ледь ходять, повсякчас ніяковіють і мучаться від болю. Не дивно, що європейці від такого немов паралізовані. От вам і причина того, що ґяури щодня здають османам по фортеці.

Та скажу вам, що найбільше я зацікавився жінками тоді, коли в свої юні роки збагнув: найвірніший шлях до душевного спокою та щастя — триматися якнайдалі від вродливих жінок. Оскільки замолоду я не бачив ніяких інших жінок, окрім матері й тітки, то моє зацікавлення тим плем'ям стало незвичним і особливим. У голові неначе скаламутилось, я зрозумів, що відчую, як воно бути жінкою, тільки тоді, коли робитиму все, що роблять вони, те саме їстиму, повторюватиму їхні слова, копіюватиму їхню Поведінку й носитиму їхній одяг. Отож, якось у п'ятницю мої мама й тато, старша сестра й тітка зібралися на прогулянку, щоб помилуватися трояндами в садку нашого діда на березі Фахренду. Я ж прикинувсь дуже хворим і залишився вдома.

— Ходімо прогуляємося, дивитимешся в степу на собак, дерева, коней і вдаватимеш їх із себе перед нами, ото вже попосміємося. Ну що ти робитимеш сам удома? — упрошувала мене моя мама-небіжчиця.

Звісно, я їй не відповів, мовляв, одягну твою сукню й побуду трохи жінкою, моя мамуню. Я обманив її:

— В мене болить живіт.

Тепер я вам, своїм братам-малярам і каліграфам, повім таємницю жіночого життя-буття, яку спізнав того дня. Передам вам ті відчуття, що охопили мене, коли вдяг спідню білизну та одяг своїх мами й тітки, щойно вони покинули дім. Найперше скажу вам ось що: всупереч багатьом книжкам, які ми читали, проповідям ваїзів, людина, будучи жінкою, не почувається в шайтановій шкурі.

Навпаки: вирядившись у вовняну мамину спідницю, розшиту трояндами, я став так само ніжним, як і вона, моя душа сповнилася ласки й добра. А тільки-но до голого тіла доторкнулася фісташково-зелена шовкова сорочка моєї тітоньки, за яку вона переживала, щоб не зносилася, то в серці забуяли паростки любові до всіх дітей і навіть до себе. Хотілося наварити їсти на цілий світ, кожного накормити грудьми. Як то воно — мати груди? — трохи помріяв я і, щоб угамувати свою цікавість, відчути себе жінкою з гігантськими персами, понапихав під сорочку всілякого мотлоху — панчохи, шкарпетки, рушнички. Вгледівши на собі ті здоровенні кулі, — так, ваша правда, — я запишався, мов шайтан. Відчув себе могутнім, адже чоловіки, помітивши бодай тінь таких грудей, ладні бігти за жінкою на край світу і пнуться зі шкіри, готові все віддати, аби взяти їхні пипки в свій рот. Та чи бажав я бути могутнім? Я заплутавсь: мені хотілося бути сильним і разом з тим, щоб мене жаліли; прагнув, аби мене до нестями кохав якийсь багатий, дужий і розумний чоловік, та водночас я його й боявся. На дні маминої скрині з посагом біля чаршафів, розшитих листям, лежали вовняні шкарпетки, що пахли мускусом, і в яких зберігалося звивисте золоте наруччя — усе це я дістав та начепив собі на руки, на обличчя ж наклав рум'яна, якими мама користувалася після лазні, аби щоки були ще червонішими, потім одяг тітчине ферадже соснового кольору й, зібравши докупи своє волосся, накинув на голову таке саме зелене тонесеньке пече, глянув на себе в дзеркало в перламутровій рамці — і аж затремтів. Мої вії та очі, яких я й не торкнувся, перетворились на жіночі. Незважаючи на те що з усього мого лиця було видно тільки очі й щоки, я став жінкою дивовижної вроди, і це мене робило невимовно щасливим. Але, як на те, настовбурчилося моє чоловіче достоїнство — воно першим відчуло мою жіночність. А це вже зробило мене нещасним.