Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Кара з Келебеком заявили, що знайшли малюнки, які вішав на стіну меддах, у домі нашого побратима Зейтіна, і запитали мене, що я про це все думаю. Я відповів, що в моїх коментарях взагалі немає потреби — господар кав'ярні та Зейтін були дервішами Календері, жебраками, харцизяками і сволотою, яка заблукала з чужих країв. І безвинний Заріф-ефенді, наляканий п'ятничними проповідями суворого ходжі-ефенді, вочевидь, збирався поскаржитись на них ерзурумійцям. Цілком імовірно, що він перед тим застеріг господаря кав'ярні та Зейтіна — два чоботи пара — аби ті перестали влаштовувати безчинства, а вони взяли й убили бідолашного майстра заставок. Тоді розгнівані вбивством ерзурумійці відправили на той світ Еніште-ефенді, — можливо, вважали його винним у загибелі товариша, а можливо, Заріф-ефенді розповідав їм про книгу Еніште. Нині ж посіпаки ходжі помстилися вдруге — спустошили кав'ярню.
Чи дослухалися вони до моїх слів, той череватий Келебек із поважним Карою (він наче привид), задоволені тим, що заглядають у кожну каструлю й кошик та порпаються в моїх речах? В розписаній візерунками скрині з горіхового дерева вони наткнулися на мої лати, зброю й малюнки. Я помітив, як на дитячому обличчі Келебека проступила заздрість, і з гордістю сказав те, що відомо кожному: я — перший мусульманський маляр, який ходив з полками в походи і відтворив те, що нині можна побачити в різних «Зафернаме»: вежі ворожих фортець, гармати, які ревуть, вбрання ґяурських воїв, трупи й стяті голови, розкидані на берегах річок, атаки вершників, закутих у броню й вишикуваних у шеренги.
Келебек захотів подивитися, як я вдягаю й ношу лати. Нітрохи не соромлячись, я зняв із себе мінчан, підбитий хутром чорного зайця, сорочку, чакшири[205] та спідню білизну. Вони задоволено спостерігали за мною в сяйві світильника; я ж ускочив у довгі чисті підштаники, вдяг сорочку з сукна, яку піддягав під лати в холод, вовняні шкарпетки й чоботи з жовтої шкіри. Дістав з чохла лати й з невимовною насолодою приклав їх до грудей, потім обернувся спиною до Келебека й, наче гаремному хлопчикові, наказав йому тісно зав'язати ззаду шворки та прикріпити наплічники. Я ще начепив нарукавники, всунув руки в рукавиці, обмотався поясом з верблюдячої вовни й, нарешті, просунувши голову в позолочений шолом, який одягав тільки з нагоди врочистих церемоній, з гордістю заявив їм: більше ніхто ніколи не зображатиме сцени війни в давній манері, не малюватиме однаковими дві ворожі шеренги вершників, що вишикувались одна навпроти одної. Відтепер у малярських цехах Османів відтворюватимуть сцени війни, на котрих змішались у купу раті, коні, лати й скривавлені трупи, — таке я бачив і малював.
— Художник малює не те, що бачить сам, а те, що бачить Аллах, — заздрісно пробелькотів Келебек.
— Так. Але великий Аллах, по суті, бачить те ж саме, що й ми, — відповів я.
— Ясна річ, Аллах бачить те ж саме, що й ми, однак він не сприймає те, що бачить, як ми, — говорив Келебек, ніби вимовляючи мені. — Якщо ми збентежено споглядаємо війну, як дике сум'яття, то Він дивиться на неї, як на ряди двох ворожих ратей, вишикуваних одна навпроти одної.
В мене на язиці крутилася відповідь: «Вірмо в Аллаха й без зайвої балаканини зображуймо те, що Він показує нам, а не те, що бачить», — сказав би я, але змовчав. Та промовчав не тому, що Келебек міг звинуватити мене в наслідуванні європейців і почати по-звірячому бити кинджалом у спину й шолом, нібито випробовуючи лати на міцність. Я всього-на-всього прокрутив у голові розвиток подій: ми врятуємося від підступів Зейтіна тільки тоді, коли я стримуватиму себе й завоюю довіру цього дурника з чарівними очима та Кари.
Нарешті второпавши, що нічого не знайдуть, вони відкрили мені, що саме шукають. Ілюстрацію, яку вкрав негідник-душогуб… Мій дім перетрусили ще до вас, і, судячи з усього, випливає, що хитрий убивця ховає той малюнок у якомусь дуже потайному місці, сказав я, маючи на увазі Зейтіна. Та чи уважно вони мене слухали? Кара довго розповідав про коня з обрізаними ніздрями й про те, що падишах дав майстрові Осману три дні на пошуки — сьогодні вони добігають кінця, підсумував він. Я наполягав на тому, що зображення коня з обрізаними ніздрями вказує на причетність до вбивства Зейтіна. Тоді Кара, дивлячись мені в вічі, зізнався, що майстер Осман розплутав клубок, пов'язаний з малюнком скакуна, і нитка теж привела його до Зейтіна, проте дід упевнений, що я — слизький тип, і найбільше підозрює мене.
Отож на перший погляд здається, вони вдерлися в мій дім, бо мали мене за душогуба й старалися це довести, але, як на мене, причини їхнього візиту — трохи інші. Вони грюкали в мої двері від безвиході. І щойно я відчинив двері, як у руці Келебека затремтів кинджал. Вони дрижали від страху, бо ніяк не могли з'ясувати, хто ж — мерзотник-убивця, а тому й боялися, що він вигулькне з якогось темного закутка, всміхаючись, ніби давній друг, і по-зрадницьки переріже їм горлянки. Разом з тим Келебекові й Карі не давала спати думка, що майстер Осман, падишах та головний скарбничий дійдуть між собою згоди й кинуть їх катам на тортури. Ну, а почувши, як вулицями літає юрмисько ерзурумійців, вони геть занепали духом. Звідси й висновок: піддавшись паніці, Келебек та Кара захотіли бачити мене своїм другом. Однак майстер Осман згадував мене перед ними далеко не найкращими словами. Тому зараз моє завдання — тонко натякнути й показати їм, що я зовсім не той, яким описав мене мій учитель.
