Слава ЗСУ!

Ще вони описали мініатюру, на якій нашого Великого Пророка тримають під руки два янголи й возносяться з ним на небеса, лишаючи внизу верхівку мінарету. Янголи побоюються Магомета і лоскочуть його — сцена зображена в таких серйозних тонах, що навіть малі діти, побачивши те благословенне видовище, спершу побожно злякаються, а вже за хвилину по-доброму розсміються, мовби їх самих залоскотали. Я ж розповів їм, як зобразив відрубані голови повстанців-горян, яких придушив попередній головний візир-паша: стяті голови я акуратно розмістив уряд одна біля одної скраю в нижній частині малюнка; обрубані шиї забарвив у червоний колір; брови в бунтарів — насуплені, адже ті щойно зазирнули у вічі смерті, згірклі губи, немов запитують: у чому сенс життя, а глянувши на носи, зрозумієш, що вони мить тому розпачливо востаннє вдихнули повітря; старанно виведені очі повстанців — навіки заплющені для життя. Отож, я, наче європейський портретист, відтворив не просто мертві голови, а людські лиця, кожне з яких відрізняється від іншого, тому настрій малюнку — страхітливо-таємничий.

Ось так ми з ностальгією згадували наші улюблені сцени кохання та війни, найдивовижніші з робіт і їхні тонкощі, що викликали сльози; ділилися неповторними, незабутніми споминами, які пов'язані з тими творіннями. У нас перед очима проносилися застиглі в часі миттєвості, поставали загадкові, всіма забуті садки, де зоряними ночами зустрічаються закохані, дерева, міфічні птахи… Ми вимальовували в уяві — ніби знову на папері — скривавлених воїнів, страшних і близьких нам, наче власні жахливі сновиддя, ратників, розрубаних навпіл, коней, чию броню заливала кров, гарних людей минулих літ, що пронизують одне одного кинджалами, жінок з розкосими очима, лебединими шиями, мініатюрними ротиками й руками — вони дивляться на світ крізь щілини прочинених вікон… Згадували погордливих самовдоволених хлопчиків, красивих шахів, ханів і їхні давно зниклі, зруйновані держави та палаци. Наче ті шахські жінки, котрі плачуть у гаремах, ми усвідомлювали, що переходимо з життя в спогади, та чи переходимо ми, як вони, з історії в легенду? Боячись смерті й огорнуті жахом перед страхітливою тінню забуття, ми стали переповідати один одному сцени людських кончин.

І відразу згадали мініатюру, на якій підбурений шайтаном Деххак убиває рідного батька. В часи тої легенди, яку можна прочитати на початку «Шахнаме», світ ще не був таким старим, і все було так просто, що не існувало потреби комусь щось пояснювати. Захотів молока — подоїв козу, напився, сказав «кінь» — сів і поскакав, сказав «зло» — прибіг шайтан і переконав тебе, що вбити батька — це прекрасно. Вбивство Деххаком батька Мердаса з арабського роду — прекрасне, бо — безпідставне і скоєне опівночі в саду казкового палацу під зорями, що лили тьмяне світло на кипариси та різнобарвні квіти.

Потім ми згадали, як легендарний Рустем три дні бився з Сухрабом, який командував ворожою раттю, і, навіть не здогадуючись, що він — його син, відправив героя на той світ. Рустем порубав шаблею груди Сухраба на дрібні шматки, і тільки через роки, побачивши його нарукавник, який зберігала мати вбитого лицаря, дізнався, що знищив власну кровинку. Рустем плаче й побивається, та є щось у його горі таке, від чого наші серця здригаються.

Що саме?

По даху текке досі сумно тарабанив дощ, я походжав сюди-туди й раптом озвався:

— Або нас зрадницьки вб'є наш батько, майстер Осман, або ми зрадницьки — його.

Сказане мною мало під собою тверде підґрунтя й було правдою, а не навпаки, — нас охопив жах, і ми замовкли. Тепер я ще нервовіше метався з кутка в куток і, переживаючи, що зіпсував наш ностальгічний настрій, подумав: роз-кажу-но про те, як Ефрасіяб занапастив душу Сіявуша, і тема зміниться. Таких сюжетів я не боявся. Та чи не краще розповісти про вбивство Хосрова? Але розповідати так, як написано в «Шахнаме» Фірдоусі чи так, як у «Хосрові та Ширін» Нізамі? Оповідь з «Шахнаме» навіває сум: у ній Хосров зі слізьми на очах упізнає вбивцю, коли той проникає в його кімнату! Немов хапаючись за соломинку, шах просить слугу, який стоїть поруч, принести йому воду, мило, чистий одяг і килимок для молитви, бо нібито хоче вершити намаз, а наївний хлопчина, не розуміючи, що господар посилає його привести когось на допомогу, і справді йде по ті речі. Наприкінці цієї сцени «Шахнаме» Фірдоусі з огидою описує самого душогуба, що розкусив наміри батька: він — гладкий, у нього довгі патли й занедбана борода, тхне з рота.

Я походжав туди-сюди, в мене на язиці крутилося безліч слів, хотів розповідати, але, ніби вві сні, не міг вичавити з себе й звуку.