Слава ЗСУ!

— Як ти це зрозумів?

— Ми з Заріфом-ефенді товаришували з дитинства. Він був дуже врівноваженим, але безликим, блідим і безголосим. Як і його заставки. Тоді зі мною розмовляла людина ще тупіша, безневинна й релігійніша, але тільки зовні.

— Він товаришував з ерзурумійцями, — промовив Кара.

— Однак жоден мусульманин так не побиватиметься через гріх, скоєний ненавмисне, — відповів я. — Добрий мусульманин знає, що Аллах — справедливий та мудрий і зважає лиш на наміри свого раба. Тож тільки затуркані, темні люди з курячими мізками вірять, що потраплять до пекла, бо ненароком з'їли свинину. Істинний мусульманин знає, що, по суті, страх перед пеклом існує для того, аби лякати інших, але не боятися самому. Щоправда, так і чинив Заріф-ефенді: він намагався налякати мене. Тоді я зрозумів, що наганяти страх його навчив твій дядько. А тепер, мої браття-маляри, скажіть мені по правді: запеклася кров на моїх очах, зблякли зіниці?

Вони піднесли до мого лиця світильника й співчутливо, уважно, наче лікарі, придивилися до очей.

— На вигляд вони такі, ніби нічого не сталося.

Останнє, що я побачу на світі, — ця трійка, чиї очі прикипіли до моїх? Ось моменти, які я не забуду до кінця своїх днів — усвідомлював я і, незважаючи на муки каяття, жив надією на краще, а тому й розповідав:

— Твій дядько втовкмачив Заріфові-ефенді, що він займається забороненим. Закривав останню ілюстрацію аркушем паперу і для кожного з нас лишав відкритим лише якийсь її кут, де змушував робити малюнок… Створивши довкола мініатюри ауру таємничості, він посіяв у наших душах страх перед гріхом. Не ерзурумійці, які ніколи в житті не бачили проілюстрованої книги, а він був перший, хто вселив у нас цей страх і підозри, які заплямували нашу честь. Хоча чого боятися малярові з чистою совістю?

— Існує багато такого, чого вже боїться маляр з чистою совістю, — наче який мудрець, промовив Кара. — Так, малювання ніхто не ганить, але малюнок заборонений нашою релігією. На мініатюри перських майстрів, навіть на дива наивидатніших живописців Ґерата, дивилися як на якусь прикрасу до тексту, а на перше місце ставили й ставлять бездоганне написання літер, неперевершені творіння краснописців — тільки тому живопис усім байдужий. Та, зрештою, хто має змогу розглядати наші творіння? Проте з використанням європейських стилів, відмовою від наших мініатюр, іншими словами — застарілих стилів, малюнок стає малюнком — він виходить з тіні. А це забороняє Куран-и Керім і не подобається нашому Пророку. Й падишах, і Еніште прекрасно все розуміли. Тому мого дядька й убили.

— Твого дядька вбито, бо він боявся, — сказав я. — Він, як і ти, почав твердити, що мистецтво, яке сам творить, не повинне суперечити нашій вірі… Ось воно те, до чого докопувались ерзурумійці, — протиріччя нашій вірі. Вони пнулися зі шкіри, шукаючи їх у його книзі. Заріф-ефенді й Еніште — два чоботи пара.

— І їх обох убив ти, еге ж? — запитав Кара.

Я думав, що він мене зараз ударить, і тут-таки зрозумів, що новий чоловік чарівної Шекюре анітрохи не засмучений вбивством свого дядечка, батька дружини. Та якби він і вдарив, мені вже було байдуже.

— Наскільки падишах прагнув видати книгу, проілюстровану в європейській манері, настільки Еніште хотів підготувати видання, яке б уселяло страх перед гріхом і кидало виклик кожному, — вперто стояв я на своєму. — Аби возноситись й пишатися собою. Він обожнював картини європейських майстрів, які побачив під час своїх мандрів, і до останніх днів вірив у те, про що розповідав нам днями, — перед тобою він теж виспівував про перспективу та ніс ахінею про портрети. Як на мене, в нашій книзі не було нічого шкідливого, як і не було нічого, що виходило б за межі дозволеного ісламом… Еніште теж це знав, тому й створював атмосферу небезпеки, яка нібито пов'язана з виданням книги, і сам тим тішився… Займатись небезпечною справою з особистого дозволу падишаха було для нього так само важливо й необхідно, як і зачудовуватися картинами європейських художників. Безперечно, ми згрішимо, коли зробимо малюнок, який вішатимуть на стіну. Однак у жодній нашій ілюстрації до тієї книги я не побачив навіть натяку на невір'я, безбожність, щось суперечливе нашій вірі чи бодай трохи заборонене. А ви побачили?

В очах тьмяніло, вони втрачали силу, але — слава Аллаху! — я ще міг бачити так само, як розуміти, що моє запитання посіяло в їхніх душах великі сумніви.

— Ви не можете відповісти? — зловтішався я. — Навіть якби потайки припускали, що наші малюнки несуть якісь туманні гріховні ідеї, що в них мелькає тінь безбожності, однаково ви не змогли б змиритися й визнати це вголос. Адже тоді б визнали правоту отих софтів,[212] своїх ворогів ерзурумійців, котрі звинувачують вас. З іншого боку, ви не можете й упевнено заявити, що ні в чому не винні, наче божі ягнята, бо це означає відмовитись од хизування, солодких гордощів, яких наснажує ваша причетність до чогось таємничого, загадкового, забороненого. Знаєте, коли я збагнув, що так само, як і ви, занадто високої думки про себе? Коли опівночі привів бідолаху Заріфа-ефенді до цього текке, в якому ми зараз! Привів його сюди, бо ми, петляючи вулицями, померзли, як собаки. Мені подобалося, що він вражений руїнами текке Календері та ще й моїм сховком тут. Здавалося б, нещасний Заріф-ефенді, побачивши, що я — останній подорожній[213] дервішського ордену, який перед тим, як розпастись, уславився педерастією, курінням гашишу, бродяжництвом та іншим, яке тільки є в світі безчестям, злякається мене ще дужче, перейметься великою повагою й, можливо, таки прикусить від страху язика. Та, звісно, все сталося навпаки. Анітрохи не задоволений місцем нашої зустрічі, мій приятель учнівських літ відразу вирішив, що буде дуже доречно викласти звинувачення нашого гурту в безбожності так, як його навчив Еніште. Отож мій улюблений товариш дитинства, який спершу благав: «Поможи, переконай мене, що не горітимемо в пеклі, нехай я спокійно засну сьогодні вночі», — тут почав торочити, що «наш кінець буде жахливим». Він говорив: остання ілюстрація немає нічого спільного з повеліннями падишаха; султан нам не простить, а плітки про нас невдовзі докотяться до вух ваїза-ходжі з Ерзурума. Переконати його, що наші справи йдуть на добре, немов ми в райських садах, чомусь було неможливо. Тоді я зрозумів, що він переказуватиме нісенітниці Еніште, байки про зганьблену віру та зображення привабливого шайтана своїм безголовим друзям, одурілим від проповідей ваїза з Ерзурума, робитиме з мухи слона, а ті віритимуть кожному його брехливому слову. Ми вдостоїлися поваги з боку падишаха, і вам відомо, що нам заздрили не тільки недолугі майстри з нашого кола, а взагалі, чи не кожен ремісник. Зараз вони б усі в один голос з насолодою кричали: МАЛЯРИ — БОГОХУЛЬНИКИ. І завдяки союзу Еніште та Заріфа-ефенді такий наклеп вважався б правдою. Я кажу «наклеп», бо зовсім не вірив розповідям свого побратима Заріфа про книгу й останню ілюстрацію. Тоді я ще не смів і подумати щось погане про Еніште. Я навіть вважав справедливим те, що падишах більш прихильний до нього, аніж до майстра Османа. Можливо, не так самовіддано, як сам Еніште, але я вірив усьому, що він розповідав про європейських майстрів та їхні картини. Я наївно думав, що ми османські художники, не йдучи на угоду з шайтаном, можемо перейняти європейські стилі за покликом серця, наслідуючи те, що бачили в подорожах, і це не завдасть нам ніякої шкоди. Моє життя не було обтяжене труднощами, і в тому легкому житті твій покійний дядько був мені другим батьком після майстра Османа.

---

  212 Принизлива назва духовних осіб або релігійних фанатів (пер., тур.).

  213 Суфії вважали себе подорожніми, які йдуть шляхом, що веде до Аллаха.